чого?
– Порятунок від хвороби, болю, самотності й злиднів.
Бодендик з насолодою бере в рот ковток вина і смакує його.
– Знаю, – кажу я. – Порятунок од земних скорбот. А навіщо, власне, Бог сотворив їх?
По Бодендикові не видно, що він страждає від земних скорбот. Круглий, гладкий, він закинув полу сутани на спинку стільця, щоб не зім’ялася під вагою його масивного заду. Ось він сидить, міцно тримаючи в руках чарку, цей знавець потойбічного життя й вина.
– Навіщо, власне, Бог сотворив земні скорботи? – повторюю я. – Не міг відразу пустити нас у вічне життя?
Бодендик знизує плечима.
– Про читайте про це в Біблії. Людина, рай, гріхопадіння…
– Гріхопадіння, вигнання з раю, первородний гріх, а з ним прокляття на сотні тисяч поколінь. Бог найдовгочаснішої помсти.
– Бог прощення, – заперечує Бодендик, дивлячись проти світла на вино. – Бог любові й справедливості, завжди готовий простити. Бог, який для спасіння людства віддав у жертву свого власного сина.
– Пане вікарій, – кажу я з раптовою люттю, – навіщо Бог любові й справедливості створив людей такими не однаковими? Одного – бідним і хворим, а іншого – здоровим і підлим?
– Хто принижений тут, той звеличиться в царстві небеснім. Божа справедливість зрівноважує.
– Я не дуже в цьому впевнений, – заперечую. – Я знав одну жінку, яку десять років мучив рак, яка витримала шість страшних операцій, яку ніколи не покидав біль і яка, врешті, зневірилась у Богові, коли поховала двох своїх дітей. Вона перестала ходити до церкви, перестала сповідатися і причащатися і, згідно з правилами Церкви, померла в смертельних гріхах. Згідно з цими самими правилами, вона тепер горить і вічно горітиме в пеклі, яке теж сотворив бог любові. Це справедливо, чи не так?
Якусь мить Бодендик мовчки дивиться на вино.
– Це ваша мати? – питає він нарешті.
Я здивовано переводжу на нього погляд.
– Яке це має значення?
– Це ваша мати, правда ж?
Я ковтаю вина.
– Хай навіть моя мати.
Бодендик мовчить.
– Вистачить одної секунди, щоб примиритись з Богом, – нарешті обережно каже він. – Одної секунди перед смертю. Єдиної думки. Не обов’язково навіть, щоб її було вимовлено.
– Кілька днів тому я теж так говорив одній жінці, що впала у відчай. Однак якщо такої думки не було?
Бодендик дивиться на мене.
– Церква має свої правила. Правила, які б запобігали людським гріхам і виховували. У Бога їх немає. Бог – це любов. Хто з нас може знати, як він судить?
– А він судить?
– Ми так це знаємо. Насправді це любов.
– Любов, – гірко кажу я. – Любов, сповнена садизму. Любов, яка несе муки й злидні, яка страхітливу несправедливість на світі хоче виправдати обіцянкою вигаданого неба.
