style="font-size:15px;"> – Досить, – рішуче повторює Артур. – Часом навіть забагато.
– А в двадцять пять років рам цього теж було досить?
Артур витріщає на мене свої голубі очі.
– В двадцять п’ять років? Ні, тоді я ще чимось хотів стати.
– Чим? – з надією питаю я. – Людиною?
– Власником книгарні, чоловіком і батьком. Людиною я й так був. А от факіром – ні.
Завдавши мені такого нікчемного удару, він запобігливо поспішає назустріч дамі з пишними обвислими грудьми, яка просить роман Рудольфа Герцога. Я нашвидку перегортаю книжки про щастя аскетизму і відкладаю їх набік. Удень людина значно менше схильна до таких речей, ніж уночі, на самоті, коли їй не залишається нічого іншого.
Потім я підходжу до полиці з книжками про релігію й філософію. Вони – гордість Артура Бауера. Тут у нього зібрано майже все, що людство за кілька тисячоліть передумало про зміст життя. Отже, за якихось там кількасот тисяч марок можна мати вичерпну інформацію про це – власне, навіть за менше, десь за двадцять чи тридцять тисяч марок, бо коли зміст життя хтось здатен пізнати, то для цього досить однієї книжки. Але де вона? Я оглядаю полиці вздовж і впоперек. Відділ надто великий, і це мене раптом приголомшує. Скидається на те, що з правдою і змістом життя поводяться, ніби з рідиною для волосся: кожна фірма хвалить свою, як найцілющішу, але Ґеорґ Кроль, котрий перепробував кожну з них, все одно лисий, і це йому треба було знати з самого початку. Коли б якась фірма мала рідину, від якої справді росло б волосся, то вона була б єдиною, а всі інші давно б збанкрутували.
Бауер повертається.
– Ну, щось знайшли?
– Ні.
Він помічає відкладені набік книжки.
– Значить, перехотілось бути факіром?
Замість того щоб поставити на місце невдалого дотепника, я відповідаю:
– Книжки взагалі нічого не варті. Коли побачиш, що тут у них понаписувано і що, незважаючи на це, робиться на світі, то мимоволі спадає на думку, що, крім меню у «Валгалі» та сімейних повідомлень у щоденній газеті, нічого не слід читати.
– Як так? – трохи злякано питає книгар, чоловік і батько. – Книжки дають людині осєіту, це кожному відомо.
– Справді?
– Звичайно. Що ж інакше робити нам, книгарям?
Артур знову біжить до прилавка. Якийсь чоловік з коротко підстриженими вусами просить книжку «Непереможена в окопах». Зараз, у післявоєнні роки, на неї дуже велика мода. Один із безробітних генералів доводить у ній, що німецька армія на війні до самого кінця здобувала перемоги.
Артур продає подарункове видання в шкіряній обкладинці з золотим обрізом. Вигідний продаж заспокоює його, і назад він повертаєтеся в доброму гуморі.
– Може, щось із класики? Звичайно, антикварне.
Я хитаю головою і мовчки показую на книжку, яку знайшов серед виставлених на столі. Це «Людина в товаристві» – короткий довідник гарних манер на всі випадки життя. Я терпляче чекаю неминучих банальних жартів щодо факірів-джентльменів
