style="font-size:15px;"> – Куди він іде? – питаю я.
– На станцію. Він більше не живе у Вюстрингені. Перебрався у Верденбрюк, як окружний голова Союзу ветеранів. Сюди він приїздив лиш на освячення пам’ятника, а в чемодані в нього мундир.
З’являється Курт Бах із своєю красунею. Вони нарвали в полі квітів. Почувши, що сталось, дівчина дуже засмучується.
– Тепер балу, напевно, не буде.
– Не думаю, – кажу я.
– Ні, не буде. Адже вбитого ще не поховано. Яке нещастя!
Ґеорґ підводиться.
– Ходімо, – звертається він до мене. – Нічого не вдієш. Доведеться ще раз завітати до Дебелінга.
В селі раптом западає тиша. Сонце кидає навскіс проміння на пам’ятник полеглим. Кам’яний лев Курта Баха виблискує в його світлі. Дебелінг тепер уже виступає тільки як офіційна особа.
– Сподіваюсь, що перед лицем смерті ви не станете заводити розмову про гроші, – відразу заявляє він.
– Станемо, – каже Ґеорґ. – Це наше ремесло. Ми завжди стоїмо перед лицем смерті.
– Доведеться вам потерпіти. Зараз я не маю часу. Ви знаєте, що трапилось.
– Знаємо. Ми тим часом довідались і про все інше. Можете записати нас у свідки, пане Дебелінг, Ми сидітимемо тут, поки не одержимо грошей, отже, з завтрашнього ранку будемо цілком до послуг кримінальної поліції.
– У свідки? Які ж ви свідки? Ви ж не були присутні там.
– У свідки. Це вже наша справа. Ви ж повинні бути зацікавлені в тому, щоб вияснити все, що стосується вбивства столяра Бесте. Вбивства і підбурювання до вбивства.
Дебелінг довго не зводить з Ґеорґа погляду. Потім спроквола питає:
– Це що – шантаж?
Ґеорґ підводиться:
– Будь ласка, поясніть, що ви маєте на увазі?
Дебелінг мовчить, все ще не зводячи з нього очей. Ґеорґ витримує його погляд. Тоді Дебелінг підходить до сейфа, відмикає його і кладе на стіл кілька пачок.
– Полічіть і видайте квитанцію.
Гроші лежать на червоній картатій скатертині, серед порожніх чарок і чашок з-під кави. Ґеорґ перелічує їх і виписує квитанцію. Я виглядаю у вікно. Поля все ще виблискують золотистими й зеленими барвами, однак у них уже не гармонія буття – щось і менше й більше.
Дебелінг бере в Ґеорґа квитанцію.
– Ви, звичайно, розумієте, що на нашому цвинтарі пам’ятників більше не ставитимете, – каже він.
Ґеорґ хитає головою:
– Помиляєтесь. Поставимо, і навіть дуже швидко. Столярові Бесте. Безкоштовно. І це зовсім не стосується політики. А якщо ви захочете написати прізвище Бесте на пам’ятнику полеглим, ми теж зробимо це без грошей.
– Мабуть, до такого не дійде.
– Я так і думав.
Ми вирушаємо на станцію.
– Значить, у цього негідника вже були гроші, – кажу я.
– Звичайно. Я знав, що вони були в нього. І вже цілих два місяці, але він спекулював ними. Добре заробляв на цьому і хотів ще прибрати до кишені кількасот
