твоя дочка приїздила із міста зі своїм чоловіком. Доброго зятя маєш? – допитувався один аксакал в іншого.
– А звідки мені то знати? – відповів той. – Вона щороку приїздить з іншим!
– Ти б її насварив, – радив йому цей сухоребрик. – Хай повертається до якогось одного чоловіка.
– Але вона не знає, до котрого, – зітхнув нефортунний татусь і, щоб змінити неприємну для себе тему, запитав у сусіда. – А як ся має твоя Настуся? Здається, вона уже із животом? Хто цей майстер?
– Я пробував у неї це з’ясувати, але… – старушок махнув рукою, – вона, виявляється, і сама ніц не знає. Світло, каже, було вимкнуте…
Одкровення підтоптаних компаньйонів так вразили Світлану, що вона надовго замислилася і незчулась, як серед лісових хащ вигулькнула невеличка пісочниця. Це і була Обертівка!
Крохмальській здавалося, що вона потрапила взагалі на край світу. Запони пралісу, сховавши обрій, надійно відрізали село від культурних досягнень і не давали обертівцям побачити, як прогресивно живуть їхні брати по крові у місті.
Судячи з того, як ліси стискали тутешні хатини, як дерева наввипередки намагалися перерости одні одних, як щонайменша рослинка нав’язувалася першій-ліпшій тичці, як товпилися одні за одними полчища реп’яхів, як всілякі бур’яни відчайдушно виборювали місце під сонцем, як чекали свого часу галузки та кущики, як поспішали жити папоротники та лишайники, виглядаючи пеньків, Світлана подумала, що давні першопрохідці відвоювали це місце не без труднощів, вириваючи п’ядь за п’яддю ґрунту в агресивних кореневищ та колючок.
Мабуть, від передчуття близької зустрічі з останньою зупинкою пасажирський лайнер Павловського автобусного заводу полегшено хекнув і борзенько, уже без викрутасів домчав галасливу галайбу до острівця.
Якщо центром культурного життя у Львові є ратуша, а в туркменському селі – колодязь, то в Обертівці була автобусна стоянка-колода, біля якої зараз дзумкотів гурт селянок із довгими руками. Витягнувши свою спідницю з-під пасажирки, Світлана зіскочила з підніжки автобуса і поцікавилася в жінок, де хата покійної Крохмальської?
Коли корінні мешканки почули Світланине запитання, то їхні брови здивовано порозбігалися в боки, а роти, начинені брикетами із «благородного» металу, завмерли.
– Там нікого немає, – озвалась нарешті найвідважніша хуторянка. – Господиня півроку, як померла…
– Бачте, я – її племінниця, – відрекомендувалася Світлана, – і…
Але, на її подив, селянки хто з цікавістю, хто з острахом придивилися до неї, тоді перезирнулися, а далі дременули хто куди. Дехто навіть нашвидку перехрещував лоба. На майдані залишилась тільки одна дуже стара баба, яку поважні літа склали вдвоє і вже не дозволяли схопити ноги в руки.
– Ви сходіть до Цидулки, листоноші нашої, – порадила Крохмальській древня резервістка. – Вона доглядала вашу цьотку до самого кінця і ключі від
