І це в той час, як ми уже навчилися закидати людей до космосу!
Розмішуючи ополоником у казанку якийсь місцевий делікатес, ця босонога Мокош[1] кричала до жінки, яка випасала корову неподалік:
– Твоя корова не дала дозріти моїм яблукам, обгризла усі до одного в зав’язку!
– А твій лоботряс усього на один день торік приїхав у гості, але обскубав усю мою малину, – не залишилася в боргу опонентка, у якої була товста, мов у терміта, талія. А її ноги мали такий розмір, що їх у черевички треба, либонь, забивати молотком.
Прислухавшись до колючих слів опасистої тітки, Світлана засумнівалася, що вона прочитала за своє життя бодай півкнижки.
– Дай спокій моєму онукові! – не вгавала власниця скривдженої яблуньки. – Йому ще й п’яти літ нема…
– А моя корова – ще молодша, їй сповнилося тільки два роки!.. – не здавалася товстуха, раз у раз зиркаючи на корову. Мабуть, говорила від її імені. Але домашня утриманка, закручені роги якої нагадували кермо польського велосипеда, певно, була з нею не згідна. Вона так і норовила чкурнути на пасовисько.
– Добридень! – знеможена полудневою спекою, ледве втрутилася Світлана у словесний двобій, який ще й не заповідався на свою кульмінацію.
Сусідки окинули прибулу так вражено, наче вона замість привітання промовила якесь дуже стидке слово.
– Хто з вас – Софія Цидулка? – не дочекавшись від цих кумась відповіді, поцікавилася Світлана.
– Це я, – вкрай неохоче зізналася босонога тітка, незадоволена, очевидячки, тим, що пришелиця перебила їй такий поважний діалог із односельчанкою. – А ви хто?
– Я – племінниця покійної Ярослави Крохмальської… Вона мені відписала хату…
Крохмальська ще не встигла договорити, як черпак випав із рук старшої мавки, а її рот став нагадувати розкриту консервну бляшанку. Її ж «колега» раптом пройнялася долею Цидулчиних яблунь і почала виганяти із чужих володінь корівку, яка досі закривала очі на прикру вдачу своєї господині. Світлана мусила відскочити набік, бо побачила, як простісінько на неї мчить велике рогате страховисько. Воно дуже нагадувало Крохмальській диплодка у зменшеному форматі, якого вона зустрічала на ілюстрації у дитячій енциклопедії.
– Яка романтика! – вигукнула Світлана до обох матрон. – Пожити в такій я мрію все життя! Бо ви просто не уявляєте, як ми у цьому місті мучимось! О другій ночі стаємо в чергу, щоби купити молока; попід будинки боїмось ходити, бо ж раптом вазон на голову звалиться, і сміття у помешканні тримаємо, бо спеціальна машина не показується на нашій вулиці тижнями. Ваші сільські «жахи» є сущою дрібницею супроти кошмарів міста. Наприклад, недавно уночі поверталася я додому темною вулицею, аж раптом бачу – попереду виринув чоловік! Я відразу ж бігти!
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен
Мокош – в староруській слов’янській міфології богиня материнства, милосердя, щастя і нещастя, жіночої половини, гадань, рукоділля, покровителька джерел і святих колодязів, дощів, пологів і заступниця породілей, охоронниця корів у стародавніх слов’ян.
