не дворняга, – сказав Фрезенбург. – Породистий пес.
Він тихо цмокнув язиком. Тварина підняла вуха. Фрезенбург цмокнув ще раз і заговорив до собаки.
– Гадаєш, він шукає тут поживи? – спитав Гребер.
Фрезенбург похитав головою:
– Поживи повно скрізь. Він прийшов не тому. Тут є світло і щось схоже на оселю. Мені здається, він просто шукає людського товариства.
Винесли ноші. На них лежав поранений, що помер під час операції. Собака відскочив на кілька метрів назад. Він стрибнув так легко, ніби його підкинула пружина. Потім став і знову подивився на Фрезенбурга. Той, розмовляючи з ним, неквапом ступив до нього. Пес знову відскочив назад, потім зупинився й ледве помітно завиляв хвостом.
– Він боїться, – сказав Гребер.
– Звичайно. Але гарний собака.
– До того ж людожер.
Фрезенбург обернувся.
– Ми всі такі.
– Чому?
– Бо такі. Але думаємо, що добрі. І тому, як і цей пес, шукаємо трохи тепла, світла, дружби.
Фрезенбург усміхнувся одним боком обличчя. Другий лишився майже непорушний – через широкий шрам.
Цей бік Греберові завжди здавався мертвим, і йому було трохи моторошно, коли він бачив цю усмішку, яка немовби вмирала перед бар’єром. Це здавалося йому невипадковим.
– Ми нічим не відрізняємося від інших людей. Це війна, і цим сказано все.
Фрезенбург похитав головою і обтрусив ціпком сніг із гамашів.
– Ні, Ернсте. Ми втратили почуття міри. Десять років нас тримають в ізоляції, тримають в ізоляції і виховують жахливу, волаючу до неба, нелюдську й сміхотворну зверхність. Нас оголосили панівною нацією, якій інші мають служити рабами. – Він гірко посміхнувся. – Панівна нація! Коритися кожному йолопові, кожному пройдисвітові, кожному наказові – що тут спільного з панівною нацією? Ось тобі вся відповідь. І вона, як завжди, б’є невинних більше, ніж винних.
Гребер здивовано дивився на товариша. Тут, на чужині, Фрезенбург був єдиною людиною, якій він цілком довіряв. Обидва вони виросли в одному місті й були давні знайомі.
– Коли ти все знаєш, – сказав він нарешті, – тоді чому ти тут?
– Чому я тут? Замість того, щоб сидіти в концтаборі чи бути розстріляним за ухиляння од військового обов’язку?
– Я не про те. Але ж у тридцять дев’ятому твій рік не призивався і тебе не могли мобілізувати? Тоді чому ж ти зголосився добровільно?
– Так, тоді я був ще надто старий. Але потім усе змінилося. Тепер беруть ще старіших від мене. Та справа не в цьому. Це не виправдання. Те, що ми тут, нічого не міняє. На той час ми переконували себе в тому, що у війну не можна кидати батьківщину напризволяще. А що воно за війна, хто в ній винен, хто її розпочав – нас не обходило. Це була відмовка. Точнісінько, як раніше, коли ми їх підтримували, аби не накликати біди. То була теж відмовка. Для самих себе. І тільки! –
