я повернуся навіть добровільно.
– Авжеж, можливо. Тебе ніхто не розбере. Ти можеш наплести всякої всячини. А хто знає, що там у тебе на умі?
Зауер підняв хреста. Унизу він був загострений. Поставивши його, Зауер ударив кілька разів лопатою зверху. Хрест глибоко вгруз у землю.
– От бачиш, – звернувся він до Гребера. – Не простоїть і трьох днів.
– Трьох днів цілком достатньо, – відгукнувся Іммерман. – Хочу дати тобі одну пораду, Зауере. Через три дні сніг на кладовищі так осяде, що можна буде туди дістатися. Візьмеш там кам’яного хреста й поставиш отут. Тоді твоя вірнопіддана душа матиме спокій.
– Російського хреста?
– А чом би й ні? Бог – явище інтернаціональне. Чи, може, вже ні?
Зауер відвернувся.
– А ти, виявляється, жартівник! Справжній інтернаціональний клоун!
– Я став ним недавно. Став, Зауере. Раніше я був не такий. А з хрестом – це твоя вигадка. Учора ти сам запропонував.
– Учора! Учора! Тоді ми гадали, що це росіянин, а ти все переінакшив!
Гребер узяв свою лопату.
– Я піду, – мовив він. – Здається, ми тут упорались, чи не так?
– Так, відпускнику, – відповів Іммерман. – Так, обережнику! Тут ми впорались.
Гребер промовчав. Він спускався з пагорба.
Відділення розмістилося в погребі, куди світло проникало через дірку в стелі. Якраз під діркою сиділи четверо і грали на ящику в скат. Інші спали по кутках. Зауер писав листа. Погріб був великий, колись він належав, очевидно, якомусь керівникові; тут майже не відчувалося вологи.
Зайшов Штайнбреннер.
– Ви чули останні вісті?
– Радіо вдавилося.
– Неподобство! Воно мусить працювати!
– Ну, то полагодь його, молокососе, – кинув Іммерман. – Чоловік, який його лагодив, два тижні тому залишився без голови.
– А що там зіпсувалося?
– У нас просто немає батарей.
– Батарей?
– Авжеж. – Іммерман ошкірився до Штайнбреннера. – А може, воно запрацює, коли ти всунеш дроти собі в ніс, у тебе ж у голові завжди повно електрики. Спробуй-но!
Штайнбреннер відкинув рукою чуба назад.
– Є люди, які не можуть заткнути пельку доти, доки добряче не обпечуть язика.
– Не говори так таємниче, Максе, – спокійно відповів Іммерман. – Ти вже не раз доносив на мене. Це кожному відомо. Ти спритний хлопець, нівроку. Та от біда – я прекрасний механік і непоганий кулеметник. У даний момент такі люди тут потрібніші, ніж ти. Ось чому тобі так не щастить. А скільки тобі, власне, років?
– Стули писок!
– Років двадцять, еге ж? Чи навіть дев’ятнадцять? Тоді ти прожив чудове життя. П’ять чи шість років полюєш на євреїв та зрадників народу. Слухайте всі! Коли мені було двадцять, я полював лише на дівчат.
– Воно й видно.
– Авжеж, – відповів Іммерман. – Видно.
На порозі став Мюкке.
– Що тут
