style="font-size:15px;"> – Покладіть її в яму й закопайте, – звелів солдатам. Він раптом розлютився, сам не знаючи чого.
Уночі гуркіт за горизонтом подужчав. Небо почервоніло, а спалахи гарматних пострілів стали чіткішими. Десять днів тому полк відвели з фронту на відпочинок. Але росіяни наближались. Фронт пересувався щодня. Він уже не мав якоїсь певної лінії. Росіяни атакували. Вони наступали вже кілька місяців. А полк кілька місяців відходив.
Гребер прокинувся. Прислухавсь до гуркоту і спробував знову заснути. Але це йому не вдалося. Трохи згодом він узув чоботи й вийшов надвір. Стояла ясна, тепла ніч. Праворуч, за лісом, вибухали снаряди. Освітлювальні ракети висіли в повітрі, немов прозорі медузи, розливаючи холодне сяйво. Десь за лінією фронту прожектори обмацували небо, шукаючи літаків.
Гребер зупинився і глянув угору. Місяць ще не зійшов, але небо було всипане зорями. Він їх не бачив, він бачив лише те, що ця ніч на руку льотчикам.
– Гарна погода для відпускників, – промовив хтось поруч.
Це був Іммерман. Він саме заступив у караул. Хоча полк стояв на відпочинку, партизани могли з’явитися будь-де, і вночі все охоронялося.
– Чого так рано підхопився? – запитав Іммерман. – До зміни ще півгодини. Іди краще спати. Я тебе розбуджу. Коли ж тоді спати, як не в твої роки. Тобі скільки? Двадцять три?
– Так.
– Ну от.
– Я виспався.
– Мабуть, кортить скоріше у відпустку, еге ж? – Іммерман пильно подивився на Гребера. – Хіба не свинство? Відпустка!
– Я її ще не одержав. В останню мить можуть відмінити. Мені так бувало вже тричі.
– Усе може статися. З якого числа тобі належить?
– Це тягнеться вже півроку, і завжди щось ставало на перешкоді. Останнього разу – легке поранення, але його виявилось недостатньо для відправки на батьківщину.
– Так, не щастить, але тобі хоч належить відпустка. А мені ось – ні. Я ж колишній соціал-демократ. Політично неблагонадійний. Маю шанси загинути героєм, тільки й того. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.
Гребер озирнувся довкола.
Іммерман розсміявся:
– Типовий погляд німця! Не бійся! Усі хропуть. Штайнбреннер також.
– А я про нього й не думав, – сердито заперечив Гребер. Але думав він саме про нього.
– Тим гірше! – Іммерман знову засміявся. – Виходить, це так глибоко в нас укоренилося, що ми вже й не помічаємо. Кумедно, що в наш героїчний час розвелося так багато донощиків, як грибів після дощу. Є над чим задуматись, правда ж?
Гребер якусь мить помовчав.
– Коли ти так добре у всьому розбираєшся, то тим більше повинен остерігатися Штайнбреннера, – промовив він нарешті.
– Чхати мені на того Штайнбреннера. Мені він не стільки може нашкодити, як вам. Саме тому, що я необережний. Для таких, як я, це найкраща рекомендація. Надмірне виляння хвостом насторожило
