доповів Мюкке. – У нас було кілька про всякий випадок. Тепер вони дісталися росіянам. Гадаю, вони їм знадобляться.
Штайнбреннер зареготав. Рае не сміявся.
– А можна зробити домовину?
– Швидко її не зробиш, пане лейтенант, – відповів Гребер. – А тіло вже зовсім розклалося. Та й навряд щоб у селі знайшовся підходящий матеріал.
Рае кивнув.
– Загорніть його в плащ-намет. Отак у ньому й поховаємо. Викопайте могилу і збийте хреста.
Гребер, Зауер, Іммерман і Бернінг понесли мішкувате тіло до церкви. Гіршман, обережно ступаючи позаду, ніс чобіт, з якого виглядали рештки ноги.
– Фельдфебелю Мюкке! – гукнув Рае.
– Я, пане лейтенант!
– Сьогодні сюди пришлють чотирьох російських партизанів. Завтра на світанку їх треба розстріляти. Доручено нашій роті. Підберіть добровольців у своєму взводі. Інакше людей визначать у ротній канцелярії.
– Слухаюсь, пане лейтенант!
– Одному Господу відомо, чому робити це мусимо саме ми! Але в цьому шарварку…
– Я йду добровільно, – вихопився Штайнбреннер.
– Гаразд.
Обличчя Рае залишилося непорушним. Немов на ходулях, він подибав прочищеною стежкою до хати.
«Пішов до своєї печі, – подумав Мюкке. – Ганчірка! Що ж тут такого – розстріляти кількох партизанів! Наче вони не розстрілюють наших товаришів сотнями!»
– Якщо росіян приведуть вчасно, хай вони заразом викопають могилу і для Райке, – сказав Штайнбреннер. – Нам не доведеться місити грязюку. Ви як гадаєте, пане фельдфебель?
– Про мене!
На душі в Мюкке було гидко. «Теж мені вчитель знайшовся, – думав він. – Худющий, довготелесий, просто жердина в рогових окулярах. Ще з минулої війни лейтенант! Жодного просування по службі. Хоробрий? Гаразд! А хто не був хоробрим? Немає в нього фюрерського гарту!»
– Якої ви думки про Рае? – запитав він Штайнбреннера.
Той здивовано поглянув на нього:
– Адже він наш ротний командир, чи не так?
– Звичайно. А взагалі?
– Взагалі? Що – взагалі?
– Нічого, – невдоволено буркнув Мюкке.
– Глибше не треба? – запитав найстаріший із росіян, йому було років сімдесят, він мав брудну білу бороду, сині-сині очі, розмовляв ламаною німецькою мовою.
– Заткни пельку і чекай, доки тебе спитають, – гримнув Штайнбреннер. Він помітно повеселішав, його очі стежили за жінкою, що була серед партизанів. Вона була молода й здорова.
– Треба глибше, – сказав Гребер. Разом із Штайнбреннером та Зауером він наглядав за полоненими.
– Для нас? – поцікавився росіянин.
Штайнбреннер спритно підскочив до нього й навідліг сильно вдарив по обличчю.
– Я ж тобі, діду, вже казав, щоб ти заткнув пельку. По-твоєму, тут що, базар? – І всміхнувся. Його обличчя не виражало гніву; на
