style="font-size:15px;"> Росіянин дивився вгору. Очі його були широко розплющені. Здавалося, в них віддзеркалюється небесна блакить. Від подиху м’яка борода біля рота ворушилася. Штайнбреннер якусь хвилю зачекав, потім звелів:
– Вилазь!
Росіянин вибрався нагору. Мокра земля налипла на його піджак.
– Так, – сказав Штайнбреннер і поглянув на жінку. – А тепер підемо копати могили й для вас. Не обов’язково так глибоко. Байдуже, коли влітку вас пожеруть лисиці.
Був ранній ранок. Тьмяно-червона смуга підперізувала горизонт. Скрипів сніг, уночі знову прихопив морозець. Свіжовикопані могили чорніли.
– Прокляття, – обізвався Зауер. – Знову вони нам підсунули свиню. З якого дива ми повинні цим займатися? Чому не СД? Вони ж спеціалісти спроваджувати на той світ! Чому саме ми? Це вже втретє. Ми ж чесні солдати.
Гребер недбало тримав у руках гвинтівку. Сталь була наче крижана. Він натягнув рукавиці.
– Для СД в тилу вистачає роботи.
Підійшли інші. Лише Штайнбреннер був дуже бадьорий і не виглядав заспано. Його тонка шкіра рожевіла, немов у дитини.
– Послухайте, – промовив він. – Там серед них ота корова. Залиште її для мене.
– Тобто як це для тебе? – запитав Зауер. – Запліднити її ти вже не встигнеш. Про це треба було подумати раніше.
– Він і думав, – уставив Іммерман.
Штайнбреннер обернувся й визвірився:
– А тобі звідки відомо?
– Вона його не пустила.
– Ти, мабуть, страшенно хитрий, еге ж? Якби я захотів оту червону корову, вона б нікуди не ділася.
– А може, й ділася б.
– Годі вам теревенити, – Зауер відкусив шматок жувального тютюну. – Якщо хочеш пристрелити її власноручно, будь ласка. Мені не особливо кортить.
– І мені теж, – додав Гребер.
Інші промовчали. Посвітлішало. Штайнбреннер сплюнув і люто промовив:
– Розстріляти – це надто велика честь для бандитів. Патронів на них жаль! Їх слід повісити!
– А де? – Зауер оглядівся навколо. – Може, ти бачиш хоч одне дерево? Чи накажеш робити шибеницю? Але з чого?
– Ось і вони, – сказав Гребер.
З чотирма росіянами з’явився Мюкке. Два солдати конвоювали їх спереду, два ззаду. Першим ішов дід, за ним жінка, потім два молодших чоловіки. Усі четверо, не чекаючи наказу, вишикувались перед могилами. Перш ніж стати до могили спиною, жінка заглянула вниз. На ній була червона вовняна кофта.
Лейтенант Мюллер з першого взводу вийшов із хати ротного командира. Він заступав Рае під час виконання вироку. Це було смішно, але формальностей нерідко ще дотримувалися. Кожний розумів, що четверо росіян, можливо, були партизанами, а може, й ні. Але їх все одно допитали за усталеною формою й винесли вирок, не залишивши їм жодних реальних шансів. Та й що тут було з’ясовувати? Вони нібито переховували
