Мюкке щось пробурмотів і показав рукою вбік. Чоловік поставив чоботи й повернувся назад у ряд. Він стояв на снігу в брудних онучах, з них виглядали жовті пальці ніг, і він ніяково їх ховав.
Мюкке уважно оглядав інших. Побачивши в жінки хутряні рукавиці, звелів покласти їх поряд з чобітьми. Червона кофта теж привернула його увагу. Вона була міцна й добротна. Штайнбреннер нишком посміювався, але Мюкке так і не наказав жінці роздягнутися. Чи то остерігався Рае, який міг усе бачити з вікна, чи то не знав, що йому з тією кофтою робити потім. Він одійшов убік.
Жінка щось швидко заговорила російською мовою.
– Запитайте, що вона хоче, – сказав лейтенант Мюллер. Він був блідий. Він уперше брав участь у страті.
Мюкке перепитав старого росіянина.
– Вона нічого не хоче. Вона лише проклинає вас.
– Що? – крикнув Мюллер, нічого не зрозумівши.
– Вона проклинає вас, – повторив старий голосніше. – Вона проклинає вас і всіх німців, які ходять по російській землі. Вона проклинає ваших дітей! Вона мріє про той день, коли її діти розстріляють ваших дітей, як зараз ви розстрілюєте нас.
– Ну й гадюка! – Мюкке оторопіло втупився в жінку.
– У неї двоє дітей, – сказав дід. – І в мене три сини.
– Досить, Мюкке! – нервово гукнув Мюллер. – Ми ж не пастори!
Відділення стало струнко. Гребер стиснув у руці гвинтівку. Він знову скинув рукавиці. Сталь обпікала пальці холодом. Поруч стояв Гіршман. Він завмер і весь аж пожовтів. Гребер вирішив стріляти в росіянина, що стояв ліворуч. Раніше, коли його призначали в таку команду, він стріляв у повітря, але тепер уже давно цього не робив. Адже людям, яких розстрілювали, це не допомагало. Інші чинили так само, і часом мало не всі навмисне не влучали в ціль. Тоді процедура повторювалась, і таким чином полонених страчували двічі. Щоправда, був випадок, коли жінка, яку не вбили одразу, кинулась на коліна і слізно дякувала їм за подаровані кілька хвилин життя. Він не любив згадувати про ту жінку. Але таке більше й не повторювалось.
– На приціл!
Крізь проріз Гребер бачив росіянина. Це був той самий старий з бородою і синіми очима. Мушка розділяла його обличчя навпіл. Гребер прицілився нижче; останнього разу він комусь зніс пострілом підборіддя. У груди стріляти надійніше. Він помітив, що Гіршман занадто підняв цівку і стрілятиме вище полонених.
– Мюкке стежить! Візьми нижче. Ліворуч! – пробурмотів він.
Гіршман послухався.
– Вогонь! – пролунала команда.
Росіянин немовби став навшпиньки, збираючись ступити до Гребера. Потім вигнувся, наче відображення в кривому дзеркалі ярмаркового балагана, і впав навзнак. З ями стирчали його ноги. Інших двоє попадали одночасно, там, де стояли. Той, що без чобіт, в останню мить підняв руки, щоб затулити обличчя. Одна його рука повисла на сухожиллі, наче ганчірка. Росіянам не скручували рук і не зав’язували очей. Про це просто забули.
Жінка впала долілиць. Вона
