Америки або з Сибіру. Там у них заводів, кажуть, хоч греблю гати.
Водій обминув вантажну машину, яка застрягла.
– Росія надто велика. Надто велика, кажу тобі. У ній не важко й пропасти.
Гребер кивнув і поправив краги. На мить він здався сам собі дезертиром. На сільському майдані стоїть його рота, а він їде в тил. Сам. Інші залишаються, а він їде. Вони підуть на фронт. «Але ж я заслужив, – думав Гребер. – І Рае так сказав. Та що тут розмірковувати? Просто мені страшно, що мене хтось наздожене й поверне назад».
Через кілька кілометрів вони побачили машину з пораненими, яка з’їхала на узбіччя і загрузла в снігу. Зупинились і оглянули своїх поранених. Двоє померло.
Вони їх зняли і на їхнє місце взяли трьох з машини. Гребер допомагав переносити. У двох були ампутовані кінцівки, третій був поранений в обличчя, він міг сидіти. Ті, що залишалися, лаялись і кричали. Вони лежали на ношах, і для них місця не знайшлося. Їх пригнічував страх, властивий усім пораненим: а що, коли в останню мить війна наздожене їх знову?
– Що сталося? – запитав водій шофера машини, що загрузла.
– Зламалася вісь.
– Вісь? У снігу?
– Кажуть, один навіть зламав собі пальця, колупаючись у носі. Ти не чув про таке, молокососе?
– Чув. Усе-таки тобі хоч трохи пощастило, що справжня зима минулася. Тут усі позамерзали б.
Вони поїхали далі. Водій відкинувся на сидінні.
– Місяців зо два тому й зі мною таке було, – сказав він. – Коробка передач підвела. Ледве повзли. Люди попримерзали до нош. Нічого не можна було вдіяти. Шестеро ще жило, коли ми, нарешті, приїхали. Руки, ноги, носи, звичайно, повідморожували. Бути пораненим у Росії та ще взимку – це не жарт. – Він дістав жувальний тютюн і відкусив шматок. – А ходячі поранені! Тим довелося йти пішки. Уночі, в холод. Накинулися були на нашу машину. Пообліплювали дверцята й приступки, немов бджоли. Довелося їх поскидати.
Гребер неуважно кивнув і озирнувся. Села вже не видно було. Воно сховалося за сніговим заметом. Не існувало більше нічого, крім неба та рівнини, якою вони їхали на захід. Був полудень. Сонце тьмяно світило крізь сіру запону. Сніг ледь-ледь блищав. І раптом у грудях Гребера щось прорвалося – гаряче й нестримне; він уперше відчув, що врятувався, що віддаляється від смерті все далі й далі. Він відчував це, дивлячись на розбиту снігову дорогу, що метр за метром зникала під колесами машини; метр за метром віддалявся він від небезпеки – на захід, на батьківщину, в незбагненне життя, що чекало на нього там, за рятівним горизонтом.
Перемикаючи швидкість, водій ненароком штовхнув його. Гребер здригнувся. Він обмацав кишені й дістав пачку сигарет.
– На, – сказав він.
– Мерсі, – відповів водій, не глянувши. – Я не палю. Лише жую.
Вузькоколійка не працювала. Невеличкий, замаскований вокзал стояв на осонні. Від кількох будинків, які були довкола, мало що залишилося; замість них побудували кілька бараків, пофарбували їхні дахи та стіни в захисний колір. На колії стояли
