тьмяно блищала при світлі затінених лампочок.
Він зіткнувся з якимось чоловіком, що віддавав накази.
– Це вісімнадцятий номер?
– Що? Ану, забирайтеся геть! Що вам тут потрібно?
– Я шукаю своїх батьків. У вісімнадцятому. Де вони?
– Чоловіче, звідки мені знати? Я що, Бог?
– Їх урятували?
– Запитайте в іншому місці. Це не наше діло. Ми лише відкопуємо.
– А тут є завалені?
– Звичайно. Гадаєте, ми копаємо для розваги? – Чоловік повернувся до колони. – Припинити роботу! Тихо! Вільмане, постукайте!
Робітники порозгинали спини. Це були люди в светрах, у білих сорочках із брудними комірцями, у старих комбінезонах, люди в солдатських штанях і цивільних піджаках. Усі в грязюці, обличчя мокрі від поту. Один із них став серед руїн навколішки і почав щось вистукувати молотком по трубі, що стирчала із землі.
– Тихо! – гукнув старший групи.
Запанувала тиша. Робітник із молотком припав вухом до труби. Чути було, як дихають люди й обсипається штукатурка. Здалеку долинало гудіння санітарних та пожежних машин. Чоловік знову постукав. Потім підвівся.
– Вони ще відповідають. Стукають частіше. Мабуть, їм уже бракує повітря.
Він швидко постукав кілька разів у відповідь.
– Швидше, – гукнув старший. – Далі! Тут, праворуч! Треба спробувати вставити трубу, щоб дати їм повітря.
Гребер усе ще стояв біля нього.
– Це бомбосховище?
– Звичайно. Що ж іще? Хто б там, по-вашому, стукав, якби не було бомбосховища?
Гребер проковтнув клубок у горлі.
– Там люди з цього будинку? Черговий протиповітряної оборони сказав мені, що тут уже ніхто не жив.
– Той ваш черговий просто йолоп. Там під землею люди, вони стукають, і для нас цього досить.
Гребер зняв свій ранець.
– У мене вистачить сили. Я допоможу розкопувати. – Він поглянув на чоловіка. – Я повинен. Можливо, тут мої батьки…
– Будь ласка! Вільмане, тут підійшло підкріплення! У вас знайдеться зайва сокира?
Спочатку з’явилися розтрощені ноги. Балка тріснула й придушила їх. Але чоловік був ще живий. Навіть не втратив свідомості. Гребер пильно вдивлявся в його обличчя. Він його не знав. Вони перепиляли балку й підсунули ноші. Чоловік не кричав. Він лише закотив очі, які раптом побіліли.
Розкопали вхід і знайшли ще двох мертвих. Обоє були просто розчавлені. Обличчя сплющилися й нічого більше не виражали. Носів не було, зуби перетворилися на два ряди плескатих зерен, рідких і кривих, немов мигдалини, запечені в булці. Гребер схилився над ними. Побачив темне волосся. Його батьки були біляві. Мертвих витягли нагору. Вони лежали на вулиці, розплескані та незвичайні.
Зійшов місяць. Посвітлішало. Небо стало блідо-синім, майже безбарвним, і якимсь холодним.
– Коли
