те, що цей чоловік несповна розуму. Потім усе-таки рушив до нього.
Черговий вишкірив зуби.
– Що ви тут робите? – запитав він суворо. – Грабуєте? Хіба вам не відомо, що це заборонено.
– Чоловіче! – вигукнув Гребер. – Годі вам верзти нісенітниці! Краще скажіть мені, чи не знаєте ви що-небудь про моїх батьків? Про Пауля і Марію Греберів. Вони мешкали он там.
Черговий наблизив до нього своє схудле, неголене обличчя.
– А, то це ви! Фронтовик! Ми зустрічалися вчора ввечері. Але не горланьте так, солдате! Гадаєте, тільки ви втратили рідню? А як ви думаєте, що ото таке? – І він показав у бік будинку, з якого щойно вийшов.
– Не розумію!
– Он там, на дверях! Ви що, осліпли? Чи, по-вашому, там понаписувані жарти?
Гребер промовчав. Він побачив, що з другого боку всі двері, які гойдалися на вітрі, геть заклеєні папірцями. Гребер швидко підійшов до дверей.
Тут були адреси й прохання відгукнутись на них. Деякі написи були зроблені олівцем, чорнилом або вугіллям просто на дверях, але більшість усе ж таки на клаптиках паперу, приклеєних або пришпилених кнопками. «Генріху і Георге, приходьте до дядька Германа. Ірма загинула. Мати», – було написано на великому аркуші в лінійку, вирваному із шкільного зошита і прикріпленому чотирма кнопками. Одразу ж під цим аркушем, на картонній кришці від коробки для взуття, стояло: «Бога ради, сповістіть що-небудь про долю Брунгільди Шмідт, Тюрингерштр., 4». А поряд, на поштовій листівці: «Отто, ми в Гасті, у народній школі». У самому низу, під написаними олівцями й чорнилом адресами, хтось вивів кольоровою пастеллю на паперовій зубчастій серветці: «Маріє, де ти?» І жодного підпису. Гребер випростався.
– Ну? – спитав черговий. – Знайшли що-небудь про своїх?
– Ні. Вони не знали, що я приїду.
Божевільний скривився. Здавалось, він безгучно сміється.
– Ніхто нічого й ні про кого не знає, солдате! Ніхто! Лише брехунам чорти дітей колишуть, а негідники виходять сухими з води. Невже ви ще й досі цього не збагнули?
– Збагнув.
– Тоді запишіться. Запишіться й ви в цей список нещасних. А потім чекайте! Чекайте, як це робимо ми всі. Чекайте, доки не почорнієте! – Обличчя чергового раптом змінилось. Його звела судома, немовби від страшного болю.
Гребер відвернувся. Нахилившись, пошукав серед сміття щось таке, на чому можна було б написати записку. На очі потрапила кольорова репродукція портрета Гітлера в поламаній рамі. Зворотний бік репродукції був чистий. Гребер одірвав верхню частину, дістав олівця й задумавсь. І раптом він розгубився. Що ж йому написати? «Прошу повідомити що-небудь про Пауля і Марію Греберів, – вивів нарешті він величезними літерами. – Ернст приїхав у відпустку».
– Зрада батьківщини! – прошепотів у нього за спиною черговий.
– Що? – рвучко обернувся Гребер.
– Зрада
