те саме. Не хотів даремно хвилювати батьків. Мені вже й так кілька разів відкладали відпустку. А потім раптом – їдь! Я вже просто перестав їм писати.
– Таки паскудство!.. Що ж ти тепер робитимеш?
Гребер окинув поглядом зруйновану базарну площу. З 1933 року вона називалася Гітлерпляц. А до того, після поразки в Першій світовій війні, Ебертпляц; ще раніше – Кайзер-Вільгельмпляц, спочатку ж – Марктпляц.
– Ще не знаю, – відповів Гребер. – Я ще нічого не розумію. Не можуть же люди отак просто загубитись тут, у самому центрі Німеччини.
– Не можуть? – Унтер-офіцер глянув на Гребера іронічно й заразом співчутливо. – Любий мій друже, тобі доведеться побачити ще й не таке! Я розшукую дружину вже п’ять днів. П’ять днів із ранку до вечора, а вона зникла, мов крізь землю провалилась, наче її зачарували!
– Але як же це так? Десь же мусять знати…
– Зникла, – повторив унтер-офіцер. – І так само зникло ще кілька тисяч людей. Частину з них вивезли з міста. У табори переселенців та невеликі містечка. Спробуй-но їх розшукати, коли пошта працює з перебоями. Можна ще пошукати в селах, куди міські мешканці повтікали самі.
– Звичайно, в селах! – зрадів Гребер. – А я про це й не подумав. У селах безпечніше. Вони, напевне, там.
– Напевне, там, ну то й що! – Унтер-офіцер зневажливо пирхнув. – Це тобі нічого не допоможе! Чи знаєш ти, що навколо цього клятого міста десятків два сіл? Поки ти їх обійдеш, твоя відпустка закінчиться, зрозумів?
Гребер зрозумів, але це було йому байдуже. Він хотів тільки, щоб його батьки були живі. А де – це вже його не обходило.
– Послухай-но, друже, – промовив унтер-офіцер трохи спокійніше. – Ти повинен правильно все оцінити. Якщо ти почнеш несамовито метушитися, то тільки даремно згаєш час і з’їдеш з глузду. Ти повинен усе продумати. Що ти збираєшся робити?
– Я ще не знаю. Мабуть, спробую що-небудь дізнатися в знайомих. У мене ще є кілька адрес людей, будинки яких розбомбило. З тієї самої вулиці.
– Вони тобі мало що скажуть. Усі бояться навіть рота розкрити. Я вже в цьому переконався. Але можеш спробувати. Послухай-но! Ми можемо допомогти один одному: там, де ти розшукуватимеш своїх, цікався і моєю дружиною, а я розпитуватиму заразом і про твоїх рідних. Згода?
– Згода!
– Гаразд. Моє прізвище Бетхер. Дружину мою звати Альма. Запиши, будь ласка.
Гребер записав. Потім написав прізвище та імена своїх батьків і передав записку Бетхеру. Той уважно прочитав її і сховав до кишені.
– Де ти житимеш, Гребере?
– Ще не знаю. Треба пошукати, може, щось знайду.
– У казармах є місця для відпускників, будинки яких розбомбило. Звернися в комендатуру, і тобі дадуть направлення. Ти там ще не був?
– Ще ні.
– Спробуй попасти в кімнату номер сорок вісім. Це санчастина. Там краще годують. Я теж там живу.
Бетхер дістав із кишені недопалок сигарети, пильно його роздивився і заховав назад.
– Я
