ніяково мовив він.
Лоозе махнув рукою:
– Облиш, Ернсте. Сьогодні кожен думає тільки про себе. На світі надто багато горя…
Гребер вийшов на вулицю. Коли він простував до філармонії, навкруги все здавалося йому похмурим і мертвим. Тепер же вулиця наче поширшала, посвітлішала й на ній з’явилося життя. Він бачив уже не тільки розбиті будинки; він бачив і бруньки на деревах, і двох собак, що гралися неподалік, і вимите синє небо. Його батьки не загинули, вони просто пропали безвісти. Ще годину тому, коли однорукий службовець сказав йому про це, така думка здалася Греберу жахливою і майже нестерпною. Тепер вона якимсь незбагненним чином обернулася на надію, і він знав: це сталося лише тому, що перед цим він на мить повірив у їхню смерть. А чи багато людині треба для того, щоб зародилася надія?!
Гребер зупинився перед будинком. Було темно, і розгледіти номер він не міг.
– Вам куди? – спитав якийсь чоловік, що стояв, прихилившись до дверей.
– Це Марієнштрасе, двадцять два?
– Так. А ви до кого?
– До медичного радника Крузе.
– Крузе? Що вам від нього потрібно?
Гребер придивився в темряві до чоловіка. Той був у чоботях і уніформі штурмовика. «Мабуть, якийсь зарозумілий квартальний наглядач, – подумав Гребер. – Його ще мені бракувало».
– Я поясню це самому докторові Крузе, – відповів Гребер і ввійшов у дім.
Він був дуже стомлений. Стомились не тільки очі й ноги – це була інша втома, значно глибша. Цілий день він ходив містом і все розпитував, а наслідків майже ніяких. Його батьки не мали родичів, а з сусідів мало хто лишився.
Бетхер мав рацію: це було наче зачароване коло. Люди боялись гестапо й мовчали, а коли хтось що-небудь і чув, то відсилав Гребера до інших, а ті знову ж таки нічого не знали.
Він піднявся сходами. У коридорі було темно. Медичний радник жив на другому поверсі. Гребер був із цим чоловіком мало знайомий, але знав, що той часто лікував його матір. Можливо, вона заходила до нього й залишила свою нову адресу.
Йому відчинила літня жінка з якимсь невиразним обличчям.
– Крузе? – перепитала вона. – Вам потрібен доктор Крузе?
– Так.
– Жінка мовчки окинула його поглядом. Проте з порога не зійшла й до квартири його не впустила.
– Він дома? – нетерпляче спитав Гребер.
Жінка не відповіла. Здавалося, вона прислухається до того, що діється внизу.
– Ви на прийом? – поцікавилась.
– Ні, в приватній справі.
– У приватній?
– Так, у приватній. Ви дружина Крузе?
– Хай Господь милує!
Гребер здивовано втупився в жінку. За день йому довелося побачити багато чого: і обережність, і зненависть, і хитрість. Але це було щось нове.
– Послухайте, – промовив він, – я не знаю, що тут у вас діється, та це, зрештою, мене й не обходить. Мені треба побалакати з доктором Крузе,
