світло! – знову закричала з вулиці жінка.
Елізабет рвучко повернулась до вимикача й погасила світло. Потім перейшла темну кімнату і стала біля вікна.
– Чому не міняю квартири? Тому що не бажаю тікати звідси!
Вона розчинила вікно. Тієї ж миті завивання сирени заповнило всю кімнату. Гребер бачив у блідому світлі, що лилося з вулиці, чорний силует дівчини, яка накидала защіпки на віконні стулки; шибки краще витримують вибухову хвилю при розчинених вікнах. Потім вона повернулася назад. Здавалося, ніби шум підштовхує її в спину.
– Я не бажаю тікати звідси! – вигукнула вона, намагаючись перекричати сирену. – Невже ти цього не розумієш?
Гребер бачив її очі. Тепер вони були знову темні, як і тоді, коли вона стояла в дверях, і в них відчувалася пристрасть і сила.
У нього було таке відчуття, ніби він повинен себе від чогось захищати, – від цих очей, обличчя, завивання сирени, від усього цього хаосу, що вривається у вікно.
– Ні, – промовив він. – Я цього не розумію. Ти сама себе тільки занапастиш. Коли позиції не можна втримати, їх здають. Я зрозумів це, коли став солдатом.
Елізабет здивовано поглянула на нього.
– То й здавай! – розгнівано вигукнула вона. – А мені дай спокій!
Вона обминула його й рушила до дверей. Він схопив її за руку. Дівчина вирвалась, вона була дужча, ніж він собі гадав.
– Стривай! – гукнув він. – Підемо разом.
Завивання сирени підганяло їх. Воно заповнило все: кімнату, коридор, передпокій, сходи. Воно відбивалося від стін, зливалося з власною луною, і тепер долинало з усіх кутків. Здавалося, від нього нема порятунку. Воно проникало під шкіру, бентежило кров, примушувало тремтіти кожен нерв; від нього здригалося все тіло й гасла будь-яка думка.
– Де стоїть ця клята сирена? – закричав Гребер на сходах. – Від неї можна збожеволіти!
Парадні двері зачинились. На мить завивання трохи стихло.
– На сусідній вулиці, – відповіла Елізабет. – Ходімо до сховища на Карлспляц. Наше нікудишнє.
Якісь тіні бігли по сходах з валізами та клунками. Спалахнув промінь кишенькового ліхтарика й освітив обличчя Елізабет.
– Ходімо з нами, якщо ви самі! – гукнув хтось.
– Я не сама.
Чоловік подався далі. Парадні двері знову розчинились.
З усіх будинків вибігали люди, так наче хто витрушував з коробки олов’яних солдатиків. Чергові протиповітряної оборони вигукували накази. Повз них, наче амазонка, промчала жінка в червоному домашньому халаті та з розтріпаним жовтим волоссям. Попід стінами, спотикаючись, поспішали старі люди; вони про щось перемовлялись, але в оглушливому завиванні сирени нічого не було чути. Збоку здавалося, немовби їхні зів’ялі губи пережовують мертві слова.
Вони дійшли до Карлспляц. Біля входу до бункера юрмився схвильованим натовп. Чергові протиповітряної оборони, ніби вівчарки, бігали довкола, намагаючись навести порядок.
Елізабет зупинилась.
– Може,
