Картина Рубенса сама світилася в напівтемряві. На мідному столику для куріння стояла загорнута в папір пляшка. Поряд лежав лист. Альфонс писав, що про Греберових батьків нічого певного довідатися ще не вдалось; але в списках убитих і поранених їх ніде немає. Очевидно, їх або евакуювали, або вони самі кудись виїхали. Нехай Гребер завітає ще завтра. А горілку хай вип’є сьогодні, хоча б за те, що він далеко від Росії.
Гребер заховав листа й пляшку до кишені. Економка все ще стояла в дверях.
– Пан крайсляйтер передавав вам щирий привіт.
– Вітайте і його, будь ласка. Скажіть йому, що я зайду завтра. І красно дякую за пляшку. Я її використаю за призначенням.
Жінка по-материнському всміхнулася.
– Він буде дуже радий. Це така добра людина!
Гребер вийшов через сад на вулицю. «Добра людина, – думав він. – А чи був Альфонс добрим і до вчителя математики Бурмайстера, якого запроторив до концтабору? Кожна людина, мабуть, до одних добра, а до інших – навпаки».
Він намацав листа і пляшку. Випити? Але за що? За надію, що батьки ще живі? А з ким? З мешканцями кімнати сорок вісім у казармі? Гребер вдивлявся в сутінки, що ставали дедалі глибшими й густішими. Можна віднести пляшку Елізабет Крузе. Горілка їй не завадить так само, як і йому. У нього ж іще залишалось трохи арманьяку.
Двері відчинила жінка з невиразним обличчям.
– Я до фрейлейн Крузе, – рішуче сказав Гребер і хотів пройти повз неї в кімнату. Але жінка не відступила з дороги.
– Фрейлейн Крузе немає вдома, – відповіла вона. – Ви маєте про це знати.
– Чому це раптом я маю про це знати?
– Хіба вона вам нічого не сказала?
– Я забув. То коли ж вона повернеться?
– О сьомій.
Гребер і не подумав, що може не застати Елізабет удома. Він завагався, чи варто лишати горілку, хто знає, що спаде на думку донощиці. Чого доброго, ще вип’є сама.
– Гаразд, я зайду пізніше, – сказав нарешті.
Він нерішуче зупинився на вулиці. Поглянув на годинник. Було близько шостої. Його знов чекав довгий і похмурий вечір. «Не забувай, що ти у відпустці», – сказав йому Ройтер. Гребер не забував, але самого лише усвідомлення цього факту було мало.
Він пішов на Карлспляц і сів на лавку в сквері. Бомбосховище було схоже на величезну потворну жабу. Завбачливі й обережні люди пірнали в нього, наче тіні. Темрява виповзала з кущів і поглинала останні відблиски світла.
Гребер непорушно сидів на лавці. Ще годину тому він і на думці не мав знову зустріти Елізабет. Якби він її застав, то, мабуть, віддав би горілку й пішов собі геть. Але тепер Гребер із нетерпінням чекав сьомої години.
Елізабет відчинила йому сама.
– Не сподівався, що відчиниш ти, – сказав він здивовано. – Я чекав дракона, який охороняє вхід.
– Фрау Лізер немає вдома. Пішла на якісь жіночі збори.
– У бригаду плоскостопих!
