тебе є? Чи питимемо нахильці?
– У моїй кімнаті є чарки. Ходімо.
Гребер пішов слідом за нею. Несподівано він відчув радість від того, що прийшов до неї. Він уже боявся, що ще один вечір доведеться просидіти самому.
Елізабет взяла з книжкової полиці на стіні дві тоненькі чарки для вина. Гребер оглянув кімнату. Він не впізнав її. Ліжко, два крісла у зелених чохлах, книги, письмовий стіл у стилі бідермайєр… Кімната мала старомодний, спокійний вигляд. Минулого разу вона справила на нього зовсім інше враження. «Усе це, очевидно, через оте жахливе завивання сирен, – вирішив Гребер. – Сьогодні в Елізабет теж інший вигляд. Інший, але не старомодний і не спокійний».
Вона обернулась.
– Скільки ж це часу минуло відтоді, як ми бачилися востаннє?
– Сто років! Тоді ми були ще дітьми і не було війни.
– А тепер?
– Тепер ми – старі, але без досвіду старості. Старі, цинічні, позбавлені віри, інколи сумні. Не часто, але сумні.
Вона подивилась на нього:
– Це правда?
– Ні. Але що таке правда? Ти це знаєш?
Елізабет похитала головою.
– А чи завжди, власне, щось має бути правдою? – запитала по хвилі.
– Мабуть, ні. Чому ти питаєш?
– Бо я не знаю. Але якби люди не намагалися переконати одне одного у своїй, власній правді, то, можливо, було б менше воєн.
Гребер засміявся. Слова Елізабет здалися йому дивними.
– Терпіння, – проказав він. – Ось чого нам бракує, чи не так?
Елізабет ствердно кивнула. Він узяв чарки і наповнив їх по вінця.
– За це й вип’ємо. Крайсляйтер, який дав мені цю пляшку, напевно був далекий від таких думок. Але саме тому й вип’ємо!
Він вихилив свою чарку до дна.
– Ще по одній? – спитав у дівчини.
Елізабет стрепенулась.
– Так, – відповіла нарешті.
Він налив і поставив пляшку на стіл. Горілка була міцна, чиста. Елізабет випила чарку.
– Ходімо, – сказала вона. – Я продемонструю тобі зразок терпіння.
Вона провела його через передпокій і відчинила якісь двері.
– Фрау Лізер, поспішаючи, забула замкнути. Поглянь на її кімнату. Не думай, що я зловживаю довірою. Вона обшукує кожний куточок моєї кімнати, коли мене немає вдома.
Одна половина кімнати була обставлена звичайно. Але на стіні навпроти вікна у масивній рамі висів великий кольоровий портрет Гітлера, прикрашений ялиновим віттям і вінками з дубового листя. Під портретом стояв стіл, на ньому лежав величезний прапор зі свастикою, а зверху – розкішне видання «Майн кампф» у чорній шкіряній оправі з золотою свастикою. Обабіч стояли срібні підсвічники, а поряд знімки фюрера – на одному він був із вівчаркою в Берхтесгадені, а на другому – з білявою дівчинкою, яка дарує йому квіти. Доповнювали куточок кинджали з пам’ятними написами та партійні значки.
Гребера це не дуже здивувало. Таке
