давав хропака, – втрутився Фельдман. – До полудня. Його гарматою не можна було розбудити. Уперше довів, що має розум.
Бетхер витяг із відра ноги і став розглядати ступні. Вони були вкриті великими білими пухирями.
– Погляньте лишень! Я ж таки хлопець здоровий, нівроку, але ноги в мене ніжні, як у немовляти. І так усе життя. Ніяк не погрубішають. Я вже все перепробував. І ось з такими ногами завтра треба знову рушати в дорогу.
– А навіщо? Куди тобі поспішати? – сказав Фельдман. – У тебе ж є хазяйка.
– Ет, облиш! Що там хазяйка! Яке це має значення? До того ж я в ній глибоко розчарувався.
– Коли повертаєшся з фронту, перший раз завжди розчаровуєшся. Це кожному відомо.
– Я не про це, чоловіче! У нас усе вийшло. Але це було не те.
– Ти ж не можеш вимагати всього одразу, – сказав Фельдман. – Жінка теж повинна спершу звикнути.
– Ти й досі мене не зрозумів. Вона в усьому була прекрасна, але щирості бракувало. Послухай-но! Коли ми були вже в ліжку і все в нас ішло гаразд, я раптом, як то кажуть, у розпалі бою, назвав її Альмою. А її ім’я Луїза. Альмою звати мою дружину. Тобі ясно?
– Ну ясно.
– Це була справжня катастрофа, друже!
– Так тобі й треба! – раптом роздратовано зауважив один із картярів, обернувшись до Бетхера. – Це тобі справедлива кара за розпусту, свинюка ти. Сподіваюся, вона вигнала тебе зі скандалом геть!
– За розпусту? – Бетхер перестав роздивлятися свої ноги. – Хто тут варнякає про розпусту?
– Ти! Весь час! Чи, може, ти до всього ще й ідіот?
Картяр був невеличким на зріст чоловіком із яйцеподібною головою. Він дивився на Бетхера з неприхованою ненавистю. Бетхер аж кипів від обурення.
– Хто-небудь чув такі дурниці? – голосно запитав він і озирнувся довкола. – Єдиний, хто патякає тут про розпусту – це ти! Яке безглуздя! Розпустою це вважалося б тоді, йолопе неотесаний, якби тут була моя дружина, а я спав з іншою! Але дружини немає, на превеликий жаль! Яка ж це розпуста? Була б дружина тут, хіба б я спав з хазяйкою?
– Та не слухай ти його, – сказав Фельдман. – Він просто заздрить. То що сталося після того, як ти назвав її Луїзою?
– Луїзою? Якби ж то! Її ж звати Луїзою. Я її назвав Альмою.
– Ну добре, Альмою. А потім?
– Потім? Ти просто не повіриш, друже! Замість того, щоб розсміятися чи влаштувати скандал, що ж вона робить? Починає ридати! Сльози, мов у крокодила, можеш собі уявити? Товсті жінки не повинні плакати, друже…
Ройтер кашлянув, закрив книжку й зацікавлено подивився на Бетхера.
– Чому не повинні?
– Це їм не личить. Не пасує до їхніх пишних форм. Товсті жінки повинні сміятись.
– Цікаво, чи засміялася б твоя Альма, якби ти назвав її Луїзою? – ущипливо запитав картяр з яйцеподібною головою.
– Якби це була моя Альма, – спокійно і впевнено пояснив Бетхер, – вона спершу заїхала б мені в пику першою-ліпшою пляшкою з-під
