на війні!
Обидві жінки вийшли з крамниці. Продавщиця перевела дух, так наче хотіла їм ще щось гукнути, але потім повернулася до Гребера. Щоки її раптом спалахнули.
– А вам? Вінок чи прикраси на домовину? Ви ж бачите, вибір не великий, але в нас є дуже гарне ялинове гілля.
– Мені нічого не треба для похорону.
– Тобто як? – здивувалася продавщиця.
– Я хочу купити квіти.
– Квіти? У мене є лілеї…
– Лілей не треба. Щось для весілля.
– Лілеї на весілля можна брати сміливо, шановний пане! Вони – символ незайманості й чистоти.
– Це правда. А хіба троянд у вас немає?
– Троянд? У цей час? Звідки? У теплицях нині вирощують овочі. Тепер узагалі важко діставати квіти.
Гребер обійшов прилавок. Нарешті за вінком у вигляді свастики він знайшов букетик нарцисів.
– Дайте мені оці.
Продавщиця витягла букетик і побризкала його водою.
– Доведеться, на жаль, загорнути вам квіти в газету. Іншого паперу в мене немає.
– Байдуже.
Гребер заплатив за нарциси й вийшов. Із квітами в руках він відразу відчув себе якось ніяково. Здавалося, всі перехожі задивляються на нього. Спершу він тримав букета квітами вниз, потім узяв його під пахву. Греберів погляд упав на газету, в яку був загорнутий букет. Поруч із живими квітами було видно фото якогось чоловіка з роззявленим ротом. То був голова народного суду. Гребер прочитав текст. Якихось чотирьох засуджено до страти за те, що вони більше не вірили в перемогу Німеччини. Їм сокирою відрубано голови. Гільйотину було давно скасовано. Вона виявилася надто людяною покарою. Гребер зняв із букета газету й викинув її геть.
Службовець сказав правду: бюро реєстрації шлюбів містилося в гімнастичному залі міської школи. Реєстратор сидів за рядом канатів, кінці яких були прив’язані до стіни. Поруч висів портрет Гітлера у військовій формі, під ним – свастика з німецьким орлом. Довелося почекати. Перед ними розписувався якийсь літній солдат. У його майбутньої дружини на грудях красувалася золота брошка у вигляді вітрильника. Солдат хвилювався, жінка стояла байдужа. Вона усміхнулася до Елізабет, немовби вони були змовниці.
– Свідки, – промовив реєстратор. – Де ваші свідки?
Солдат щось промимрив. У нього їх не було.
– Я гадав, що коли одружується фронтовик, то свідки не потрібні, – нарешті вимовив він.
– Ще чого! У нас порядок!
Солдат звернувся до Гребера:
– Може, ти нам допоможеш, друже? Ти і фрейлейн? Тільки поставте свої підписи.
– Певна річ. А потім ви розпишетеся за нас. Я теж не думав, що потрібні свідки.
– Хто ж про це думає!
– Кожен, хто знає свої громадянські обов’язки, – суворо заявив реєстратор. Він, очевидно, сприйняв цю байдужність як особисту образу. – Хіба в бій ви йдете без гвинтівок?
Солдат здивовано подивився на нього.
– Але ж це зовсім інша річ. Свідки – не зброя!
– Я
