він. – Іди, посидь зі мною хвилинку.
Я підійшов.
– Хочеш? – спитав він, простягаючи мені ті два дбайливо відполіровані «сендвічі міленіуму», про які я розповідав.
– А то, – кивнув я. – Дуже гарні. Спасибі.
Він здвигнув плечима й змінив тему.
– У тебе наступного року велика річниця намічається.
Я кивнув. Наступного року мені мала стукнути тридцятка. Шістдесят відсотків життя минуло в тюрязі Шоушенк.
– Як думаєш, вийдеш колись?
– А то. Коли відросте довга біла борода, а в довбешці залишиться зо три клепки, не більше.
Енді слабо всміхнувся. Він знову заплющив очі й підставив обличчя сонцю.
– Приємно.
– Ще б пак – уже довга зла зима в потилицю дмухає.
Він кивнув, і якусь хвилю ми мовчали.
– Коли я виберуся звідси, – нарешті мовив Енді, – то поїду туди, де завжди тепло. – Говорив він так спокійно й упевнено, що можна було подумати, ніби до кінця терміну йому лишався місяць чи два. – Реде, знаєш, куди я поїду?
– Нє-а.
– У Зихуатанехо, – сказав він, м’яко, ніби музику, перекочуючи це слово на язиці. – Це в Мексиці. Маленьке містечко десь за двадцять миль від Плая-Азул і мексиканського тридцять сьомого шосе. До Акапулько на березі Тихого океану сто миль на північний захід. Знаєш, що мексиканці кажуть про Тихий океан?
Я відповів йому, що не знаю.
– Кажуть, що в нього нема пам’яті. Саме там я хочу доживати віку, Реде. У теплій місцині, що не має пам’яті.
Говорячи, він набрав у жменю камінців і тепер один за одним кидав їх на землю та дивився, як вони підскакують і котяться внутрішнім полем бейсбольного майданчика, який невдовзі зникне під товстелезним шаром снігу.
– Зихуатанехо. Я куплю там невеличкий готель. Шість хатинок на пляжі і ще шість – трохи глибше, для торгівлі на шосе. Я найму хлопця, який возитиме моїх гостей чартером на риболовлю. Запровадимо приз для того, хто зловить найбільшого марліна сезону, і вивішуватимемо його фотку у вестибюлі. Це буде не сімейний готель. Це буде готель для людей, які приїжджають на медовий місяць… першої чи другої категорії.
– А де ти грошики візьмеш, щоб це казкове диво прикупити? – поцікавився я. – Цінні папери продаси?
Енді глянув на мене з усмішкою.
– Не так уже й далеко це від правди. Реде, часом ти мене приємно вражаєш.
– Ти про що?
– Коли приходить велика біда, то виявляється, що насправді всі люди на світі діляться на два типи. – Енді чиркнув сірником, склав долоню ковшиком і підкурив цигарку. – Реде, можеш уявити будинок, напхом напханий рідкісними полотнами, скульптурами й пречудовим антикваріатом? А ще уяви, що власник цього будинку почув: насувається страхітливий ураган. Так от, людина, що належить до першого з цих двох типів, просто
