у себе голуба. Джейк – так він його звав. І випустив Джейка за день до того, як він, Шервуд, мав вийти на волю, і Джейк полетів собі за милу душу. Але через тиждень після того, як Шервуд Болтон залишив нашу маленьку щасливу родину, один мій кореш погукав мене у західний куток подвір’я для прогулянок, де любив зависати Шервуд, і сказав:
– Слухай, Реде, а це не Джейк?
І таки то був Джейк. Голуб. Мертвий і холодний, як купка гівна.
Пригадую той перший раз, коли Енді Дюфрейн до мене звернувся. Так чітко пригадую, наче то вчора було. Але Риту Гейворт він зажадав не тоді. То було пізніше. Улітку сорок восьмого він прийшов по дещо інше.
Більшу частину своїх оборудок я провертаю прямо там, у дворі, і ця винятком не стала. Наше подвір’я велике, набагато більше за інші. Це досконалий квадрат зі стороною дев’яносто ярдів. З півночі – зовнішня стіна зі сторожовими вежами з країв. Охоронці на них озброєні біноклями й поліцейськими гвинтівками. У тій північній стіні є головні ворота. Вантажні майданчики для вантажівок – на південному боці подвір’я. Їх п’ять. У будні в Шоушенку кипить життя: вантажі то прибувають, то від’їжджають. У нас є фабрика, де виготовляють номерні знаки, і велика промислова пральня, що обслуговує всю в’язницю, діагностичну психіатричну лікарню в Кіттері та психлікарню в Еліоті[10]. А ще є великий автосервіс, де ув’язнені-механіки ремонтують тюремний, державний і муніципальний транспорт, не кажучи вже про приватні тачки вертухаїв, начальників адміністрації… а ще не раз і не два – членів комісії з УДЗ.
Зі сходу сторону прямокутника утворює товстелезна кам’яна стіна з купою віконець-прорізів. На іншому боці тієї стіни розмістився п’ятий блок, а з краю західного боку розташовується контора адміністрації та лазарет. Шоушенк ніколи не страждав від перенаселення, як більшість тюрем, і тисяча дев’ятсот сорок восьмого був заповнений хіба що на дві третини, але на подвір’ї завжди товклися від вісімдесяти до ста двадцяти в’язнів – перекидали м’яча у футбол чи бейсбол, кидали кості, чесали язиками, провертали оборудки. У неділю тут взагалі яблуку ніде було впасти. У неділю тут було велелюдно, як на сільському ярмарку… без бабів хіба що.
Саме в неділю Енді вперше й підійшов до мене. Я саме перетер про радіоприймач з Елмором Армітажем, пацаном, який не раз мені ставав у нагоді, коли підійшов Енді. Звісно, я знав, хто він, за ним тяглася репутація сноба й сухаря. Люди казали, що він наче сам напрошувався на неприємності. Одним із людей, що таке казали, був Боґз Даймонд, чувак, із яким краще не зв’язуватися. Співкамерника Енді не мав, і я чув, що саме цього він і хотів, хоча одиночки в блоці номер п’ять були вузькі, як домовини, ну, може, трохи ширші. Але я не слухаю брехні про людину, коли можу сам про неї судити.
– Привіт, – сказав він. – Я Енді Дюфрейн. – Він простягнув руку, і я її потис. Він був не з тих, хто марнує час на світські балачки, одразу переходив до діла. – Я так розумію, ти тут знаєш, як
Містечка в окрузі Йорк, штат Мен.
