в авторитетах. І моє ставлення до Енді Дюфрейна могло круто вплинути на його життя-буття за ґратами. Напевно, він теж це знав, але не плазував і сраку мені не лизав. Поважаю таких.
– Логічно. Я тобі розкажу, що це й нащо воно мені. Скельний молоток схожий на мініатюрне кайло – десь отаке завдовжки. – Енді розвів руки приблизно на фут. Саме тоді я вперше й помітив, які в нього охайні й доглянуті нігті. – З одного боку в нього вістря, з іншого – пласка тупа голівка молотка. А потрібен він мені тому, що я люблю каміння.
– Каміння, – повторив я.
– Присядьмо отут на хвильку, – запропонував він.
Я на це пристав. Ми присіли навпочіпки, мов двоє індіанців.
Узявши в жменю землі з подвір’я, Енді став перетирати її в доглянутих долонях, і вона посипалася хмаркою дрібної пилюки. Залишилися тільки дрібні камінці, один два виблискували, решта були тьмяні й звичайні. Серед тьмяних виявився кварц, але збляклим він є тільки доти, доки його не натреш. А вже по тому набуває гарного молочного відтінку й блищить. Енді відчистив камінець та кинув мені. Упіймавши, я його назвав.
– Авжеж, кварц, – кивнув він. – А ще ось, дивись. Слюда. Сланець, замулений граніт. А ось шматок зернистого вапняку, ще з тих часів, коли місце для тюрми прорубували в пагорбі. – Він викинув каміння й стер пилюку з долонь. – Я цікавлюсь камінням. Тобто… цікавився камінням. У колишньому житті. Мені хотілося б знову займатися улюбленим хобі, в обмеженому обсязі.
– Недільні експедиції на подвір’я для прогулянок? – підводячись, спитав я. Думка була безглузда, проте… від погляду на той крихітний шматочок кварцу моє серце на мить якось дивно тьохнуло. Точно не знаю чому – мабуть, нагадало про зовнішній світ. Такі речі у твоїй уяві якось не в’яжуться з подвір’ям. Кварц – це щось таке, що витягають із маленьких дзюркотливих струмочків.
– Краще мати недільні експедиції сюди, ніж ніяких недільних експедицій.
– Такою штукою, як скельний молоток, можна розкроїти кому-небудь череп, – зауважив я.
– У мене тут ворогів нема, – тихо відказав він.
– Нема? – Я посміхнувся. – Почекай трохи.
– Як будуть проблеми, я їх владнаю без скельного молотка.
– А може, ти тікати хочеш? Прорити хід під стіною? Бо коли так…
Він ввічливо розсміявся. І коли через три тижні я угледів скельний молоток, то зрозумів причину.
– Знаєш, – сказав я, – якщо хтось побачить у тебе цей молоток, його відберуть. Якщо в тебе побачать ложку, її відберуть. Що ти думаєш робити, сісти тут, у дворі, й почати колупати?
– О, думаю, я зможу знайти йому набагато краще застосування.
Я кивнув. Насправді то вже було не моє діло. Людина замовляє мені послугу – щось для неї дістати. Зможе вона зберегти цю річ після того, як я її роздобуду, чи ні – то вже мене не обходить.
– Скільки за таке можуть попросити? – спитав я. Мені починала подобатись його стриманість. Коли ти десять років проводиш у постійному гармидері, як оце я тоді, то дико втомлюєшся
