це ім’я.
Жодної руки не підвелося.
Містер Рікер кивнув. Досить сумно, як здалося Піту.
– Час показав, що містер Грін – це не-маячня, а містер Моем… Не настільки маячня, але про нього можна й забути. Він написав кілька досить непоганих романів (як на мене, «Місяць і гріш» – чудова річ, мої юні леді та джентльмени, чудова), і ще він написав чимало хороших оповідань, але жодного з них не включено до ваших підручників.
Чи варто мені побиватися через це? Чи варто лютувати, розмахувати кулаками й волати до справедливості? Ні, я не стану цього робити. Подібний відбір – природний процес. Рано чи пізно ви зрозумієте це, юні леді та джентльмени, хоча, коли це станеться, я залишуся у вашому дзеркалі заднього виду. Розповісти вам, як це буде? Ви прочитаєте щось, скажімо, «Dulce Et Decorum Est» Вілфреда Овена. Візьмемо його за приклад? Чому ні? – А потім низьким голосом, від якого в Піта по спині побігли мурашки й стислося горло: – «Личинами карги й шкарбуна, зігнувшись у воді стоячій, кахикаючи, ревучи від залпів, на відпочинок, що маячив удалині, ледь пленталися ми, мов ті старі шкапи…» і тому подібне. Хтось із вас скаже: ось маячня. Порушу я свою обіцянку не сперечатися, хоч і вважаю вірші містера Овена найкращою поетичною спадщиною Першої світової війни? Ні! Наразі це всього лише моя думка, а думка, це як дупа – є в кожного.
Увесь клас гримнув реготом, усі до одного: і юні леді, і юні джентльмени.
Містер Рікер підібрався.
– Я можу залишити когось після занять, якщо ви будете заважати мені проводити урок, за дисципліною я стежу, але я ніколи не знехтую вашою думкою. І все ж, і все ж! – Його палець звівся. – Час промчить! Temus fugit. Вірш Овена може випаруватися з ваших думок, у такому випадку ваша оцінка «от маячня» виявиться правильною. Принаймні для вас. Але деякі з вас будуть згадувати його. Знов і знову. І щоразу, коли це відбуватиметься, неспішна хода вашого дорослішання звучатиме дедалі голосніше. Щоразу, коли вам згадається цей вірш, ви менше й менше вважатиме його маячнею, і він ставатиме трішки важливішим. Поки не засяє, мої юні леді та джентльмени. Поки не засяє. Так закінчуються мої вступні просторікування, і я прошу вас розгорнути шістнадцяту сторінку цієї найвеличнішої книги під назвою «Мова та література».
Одним з оповідань, заданих містером Рікером того року, був «Переможець на дерев’яній конячці» Девіда Герберта Лоуренса, і, зрозуміло, багато юних леді та джентльменів містера Рікера (включаючи Глорію Мур, від якої Піт уже почав утомлюватися, незважаючи на її ідеальні груди) визнали його маячнею. Піт так не вважав, здебільшого через те, що життя змусило його швидше подорослішати. Коли 2013-й поступився місцем 2014-му – року знаменитих полярних морозів, коли обігрівачі по всьому верхньому Середньому Заходу увімкнули на максимум, спалюючи гроші пачками, – ця історія часто згадувалася йому, і відгомони її звучали дедалі голосніше й голосніше.
У родини в цьому оповіданні, здавалося, є все, але це
