казав мені містер Вільямс, коли я працював у довідковому відділі. Ви усміхніться, люди це люблять, пожартуйте інколи, чи що, казав він, – не всі ми з таким талантом народжуємося, як, наприклад, Кратчлі, але ж можна спробувати, розумієте. Це мене просто лютило. Правду кажучи, я смертельно втомився від цього Еннекса і в кожному разі хотів переїхати звідти.
Та нічого в моєму житті не змінювалося, можу це довести. Одна з причин, чому так само я втомився від тітки Енні, полягала в тому, що я почав цікавитися книжками, з тих, які можна купити в книгарнях Сохо, такими, де оголені жінки тощо. Журнали я ще ховати міг, але були такі книжки, які я б хотів купити і не міг, бо їх могла побачити тітка. Я завжди хотів займатися фотографією, одразу ж, звичайно, купив фотоапарат, «лейку», найкращий, з телефотолінзою тощо; головним її призначенням було знімати метеликів живими, як славнозвісний містер С. Бофой; але також часто мені, коли я ходив шукати собі поповнення колекції, на очі траплялося всяке інше; вам, певно, буде дивно, на що наважуються пари в таких місцях, де такого зазвичай люди не роблять, – то й такі знімки в мене також були.
Звичайно, те, як у мене було з тією жінкою, мене засмутило на додачу до всього іншого. Наприклад, тітка Енні заповзялася поїхати в морський круїз до Австралії в гості до свого сина Боба і дядька Стива, її молодшого брата і його сім’ї, і вона хотіла, щоб я теж із ними поїхав, але я вже не хотів бути з тіткою Енні й Мейбл. Не те що я ненавидів їх, але іншим одразу видно, що вони таке, навіть більше, ніж це видно з мене. Було очевидно: вони дрібні люди, які ніколи не відходили далеко від дому. Наприклад, вони завжди очікували, що я з ними все робитиму, казатиму, куди я пішов і що робив, коли випадково проведу якусь годину сам. Наступного дня після згаданої вище події я сказав їм, що до Австралії не поїду. Вони не надто тяжко це сприйняли, гадаю, вони мали час подумати, що, врешті-решт, це робиться за мої гроші.
Уперше я пішов шукати Міранду за кілька днів по тому, як з’їздив до Саутгемптона провести тітку Енні; якщо бути точним, це було 10 травня. Я повернувся до Лондона. У мене не було жодного конкретного плану, і я сказав тітці Енні й Мейбл, що, можливо, поїду за кордон, але ще точно не вирішив. Тітка Енні боялася, по-справжньому боялася: увечері напередодні від’їзду вона мала дуже серйозну розмову зі мною: мовляв, сподіваюся, ти ж не збираєшся одружуватися – вона мала на увазі, не збираюся одружуватися, не познайомивши її з нареченою. Вона багато разів казала, що це, звичайно, мої гроші і моє життя, і який я щедрий, і таке інше, але я бачив, що вона дійсно боялася, що я одружуся з якоюсь дівчиною – і вони втратять усі ті гроші, яких вони, в кожному разі, соромилися. Я її не винуватив, це природна поведінка, особливо коли дочка неповносправна. Я гадаю, таких, як Мейбл, слід було б якось безболісно позбуватися, але мова не про це.
А збирався я (готуючись до цього, я вже купив найкраще спорядження в Лондоні) поїхати в якісь місця, де водяться рідкісні види й аберації, добувати їх. Я маю на увазі: приїхати туди й залишатися там, скільки
