не вміємо. То що робимо? – Віталій запитально обвів їх прискіпливим поглядом.
Євгенія перша порушила мовчання:
– Хоч мені й ніяково від таких раптових змін, але, правду кажучи, я щаслива, що наше кохання вийшло нагору. Мені б хотілось, щоб ми все вирішили помірковано. Безперечно, для дітей і батьків це стане суцільним шоком. Їх можна зрозуміти. Але, з іншого боку, ще трохи – і діти виростуть, у них буде своє доросле життя, вони сприйматимуть нас лише як фінансових донорів. Та й, зрештою, ми ж ніде від них не тікаємо. Сторонні ж люди мене зовсім не цікавлять. Я не збираюсь жити на догоду загалу. Я мрію про майбутнє тепер і хочу отримати ковток свіжого повітря та спробувати ще раз бути щасливою. Бо не витримаю чекати десятки літ реанімації своєї любові у теперішній родині, щоб на схилі літ розпочати новий етап життя. Незважаючи на те, що моє подружжя було непоганим, нині воно завмерло, як недоношене дитя в утробі матері. Мені трохи більше за тридцять, а я почуваюся шістдесятилітньою. Я зараз бажаю кардинальних змін! Вирішуймо, де і хто буде жити.
– Я пропоную жінкам залишатися господинями у своїх домівках. Діти ж, звичайно, залишаються також із ними. А ми йдемо по других хатах, до нових дружин, – сказав Віталій і подивився запитально на Данила.
– Добре! Коли перевозимо речі?
– Як переговоримо з дітьми. А як бажаєш, то можна й сьогодні, – сказав Віталій.
– Гаразд. Я зараз візьму машину і позбираю їх від бабів-дідів. Привезу сюди, то разом й поговоримо. Діти вже дорослі, повинні нас зрозуміти.
Коли Данило поїхав, решта троє ходили по хаті, як замотеличені. Віталій никав поміж двох жінок, мов султан у своєму гаремі, почувався повним дурнем. Хотів, щоб ситуація якнайшвидше знайшла розв’язок. Їх переповнювали чудернацькі почуття ефемерності від того, що сталося. Це була гра в серйозні речі, якими не жартують, але їхнє рішення було до смішного дивним і неймовірно реальним. Найчастіше зрада супроводжується гучним биттям тарілок, сльозами, криками і травмами. Вони ж вирішили помінятися подружніми парами мирно, по-дружньому. Такої чудасії не бачив ніхто.
Але повнометражна вистава під назвою «Кінець світу» почалася в родині, коли Данило привіз двох своїх доньок і двох синів Віталія. Діти були ровесниками, старшим було майже по п’ятнадцять. Вони товаришували, бо разом зростали, їхні батьки постійно спілкувалися між собою. Це тривало не один рік…
А тут!!! Новина була шокуюча. Заходилися плачем і хлопці, і дівчата. Але їм нічого не залишалось, як прийняти рішення здурілих батьків і жити за визначеним ними приголомшливим сценарієм.
Розмови, які пізніше відбулися між батьками, тещами, свекрухами, також не передати ніякими словами. Єдине, що ніхто нікого далеко не посилав. Старі батьки обливалися холодним потом, ковтали різні заспокійливі пігулки та хапалися за серце. Вони були в розпачі і цілком розбиті морально. Та інакшого вибору, ніж змиритись, у них не залишалось.
