Затамувала подих, побоюючись, що якась зачіпка або краплина поту викриє її брехню.
Співрозмовниця без усмішки тиснула:
– Навіть під час нетривалої вечері?
Пенні була впевнена, що жінка знайшла пляму від вина. Слід від шоколадного мусу. Або відчула запах парфумів чи цигарок від тканини. Можливо, це тільки уява Пенні, але несподівано у крамниці заюрмилися відвідувачі, продавці, навіть з’явився охоронець – усі підслуховували їхню розмову.
– Ні, – наполягала Пенні. Вона спітніла.
– Навіть у «Ші Ромейн»?
– Ні, – пискнула Пенні.
Продавщиця змірила дівчину суворим поглядом:
– Маю вам дещо показати. – Вона сховала сукню назад до пакета й щось дістала з-під прилавку. То була сьогоднішня «Нью-Йорк пост». На першій шпальті заголовок: «Принц-розумник витягнув з безвісності нову Попелюшку».
А поряд із цими велетенськими літерами – кольорове зображення Пенні пліч-о-пліч із Максвеллом. Жодного сумніву: на дівчині була ця сама сукня.
– Хоч як прикро, міс, – мовила продавщиця осудливо, – сукню повернути не можна!
Пенні крити було нічим. Вона в голові поспішно робила підрахунки. Зважаючи на ціну сукні й поточну ставку за кредитом, вона розрахується за неї десь приблизно через сорок років.
– Враховуючи, що ви така публічна особа, – докоряла жінка, – агенти «Дольче і Габбани» мають іще вам доплачувати за те, що вдягли їхнє вбрання. – Нахилившись ближче, ніби змовниця, вона додала: – «Прада». «Фенді». «Ерме». Вони б померли за такий контракт. – Вона підморгнула. – Дозвольте зв’язатися з кількома людьми від вашого імені. Якщо ви й надалі супроводжуватимете містера Максвелла, можна заробити купу грошей, просуваючи певних дизайнерів.
Із цим могла виникнути проблема. Максвелл запитав дозволу їй подзвонити, але з власного досвіду Пенні розуміла, що це лише ввічливість. Ці слова ніколи не гарантували другого побачення. Ані визначених планів. Зараз Пенні промовчала, проте вона, можливо, більше ніколи не побачить Максвелла.
Пенні оглянула відділ плаття, примітила невідомих людей, що крокували до них. Чоловіки. Жінки. Дехто у формі. Хтось у хутряних пальто. Усі стискали те саме ранкове видання «Пост». І всі приязно всміхалися Пенні.
Продавщиця, яка лише вчора була такою непривітною, зараз сяяла сором’язливою усмішкою. Одну руку вона притиснула до грудей, ніби намагаючись заспокоїти несамовите серце, й сказала:
– Будь ласка, пробачте мені непрофесійну поведінку, але…
Навіть попри товстий шар косметики Пенні побачила, як співрозмовниця почервоніла.
І, простягаючи ранкову «Пост», благала:
– Чи могли б ви залишити автограф для моєї дочки?
К. Лінус Максвелл не зателефонував. І наступного дня також. І за день. І навіть за тиждень.
Пенні прямувала на роботу й ухилялася від занепокоєних допитів Монік про «Ші Ромейн».
