висновку, що краса – не головне. Адже можна покохати і некрасиву людину…
Точніше, мені не лишалося нічого іншого, як спробувати переконати себе у цьому.
Тепер щодня я прокидалася мало не о шостій і збиралася до свого інституту, як на свято. Я так само сумлінно, за старою звичкою, намагалася увіпхати до своєї голови нову інформацію, але ледве розпочиналася пара і студенти розсаджувалися по своїх місцях, я бачила лише його.
А коли він раптом не з’являвся на парі, порожній день розтягувався до таких розмірів, що я ледве домучувала його до кінця, а потім півночі не могла спати, переживаючи марну тривогу – що з ним сталося? І коли наступного дня його світлі кучері знову з’являлися на горизонті мого неба, більше ніякого сонця я не потребувала…
Мій ідеал звався Дмитром Паляничним; і чим пильніше я придивлялася до нього, тим більше потрапляла до полону свого почуття. Він був саме таким, яким я хотіла бачити свого хлопця. Кмітливий і дотепний, він міг бути по-дитячому веселим і безпосереднім… Одним словом – ідеал. А коли часом на котрійсь не надто цікавій парі він розосереджено дивився у вікно, мені здавалося – я помічаю якийсь нетутешній сум у його погляді…
Я бачила його таким, яким хотіла бачити.
І, яким дивним би це не здавалося, відчувала себе найщасливішою дурепою на світі, просто дивлячись на нього – на відстані.
Та моя увага до Діми лише мені здавалася таємною; усезнаючі дівчата скоро почали шушукатися за моєю спиною і часом собі услід я чула приглушений сміх.
А він продовжував не помічати мене. Ні модна кофтина, ні нова косметика, яку я з упертістю художника-фанатика щоранку наносила собі на обличчя, ні запаморочливо коротка спідниця, яка після сварки з матір’ю таки з'явилася у моєму гардеробі – на нього ніщо не справляло враження. В його очах я лишалася сірою мишею; наше з ним спілкування за увесь семестр обмежувалося буденними вітаннями чи короткими репліками.
А одного разу по дорозі до аудиторії одногрупниця Люда сказала ніби між іншим:
– Бачиш он ту дівчину?
Я кивнула, проте, зайнята своїми думками, навіть не поглянула у той бік.
– Це дівчина Паляничного.
Всередині у мене усе похололо.
Я нарешті підвела очі – довгонога дівуля з рудим волоссям і фігурою моделі в кінці коридору голосно розмовляла з кимсь по мобільному.
– І давно вони? – видихнула я.
– Та вже, мабуть, більше місяця, – байдуже майнула вона рукою.
Сльози навернулися мені на очі з такою силою, що я ледве встигла прикинутися, що мені у око щось потрапило та почала терти його так, ніби хотіла витерти звідти щойно побачений образ. Терпкий клубок болю застряг у горлі.
– Не знала, що йому подобаються фарбовані хвойди, – видавала я із себе, не припиняючи терти бідолашне око.
Одногрупниця підняла на мене здивований погляд.
– Лілька не хвойда! З чого це ти
