І я не стрималася – зійшла із натоптаної стежини вбік, шпортаючись на мокрій сніговій скоринці, дісталася самотнього стрункого дерева, чия безлиста крона трохи височіла над іншими, обняла його обіруч, тицьнулась обличчям у чорний стовбур.
Холодна жорстка кора приємно холодила мої розпашілі щоки, і під змерзлими пальцями десь там, глибоко під корою, вчувалося мірне дихання зеленої життєвої сили.
Отак, із закритими очима, припавши до дерева, я стояла, ні про що не думаючи, і дихала в унісон із ним. Потроху розжарені хвилі болю влягалися, лишаючи по собі лише прохолодну болісність.
Я відкрила очі. За кілька кроків від мене, на стежці, стояв якийсь дідок із кишеньковою собачкою на шнурочку та з цікавістю дивився у мій бік. Проте ледве я ворухнулася – швиденько відвів очі і затупцяв далі своєю дорогою.
Я посміхнулася. І, вже заспокоївшись, побрела далі поміж дерев, уперто ігноруючи стежки.
Люблю дерева. Колись я навіть навчилася розмовляти з ними – одного кошмарного дня, ховаючись від божевілля. Після того, як світ уперше показав мені хижий оскал ненажерливих жорен, що ладні перемолоти будь-яку душу, котра ще не встигла напитися бруду…
Рука потягнулася по сигарету. Пачка сигарет у потайній кишеньці – постійний атрибут моєї шкільної сумки. І теж із тих пір. Дивно… Чому усе це знову пригадалося? Хоча, як не намагайся забути, а спогади все одно рано чи пізно повертаються…
… Це було біля моря. Теж – зимою.
Мені було п’ятнадцять.
Грудень місяць у Ялті – зовсім не той грудень, яким він буває у Києві. Ні снігу, ні колючого морозу – принаймні тієї зими у грудні не було.
Я бачила море. Бачила його вперше. І цілими днями тинялася біля нього, боячись відійти подалі – мені постійно хотілося відчувати його, слухати його нестихаючий шум.
Звичайна поїздка від школи, місце, яке звалося санаторієм, проте насправді там ніхто не звертав на нас уваги і тим паче не збирався лікувати. Головне – вчасно з’явитися на вечерю, а цілий день ти міг робити що тобі заманеться.
І я робила – дихала морем, виходила на набережну, шукала місце, де ніхто не міг мене чути, і говорила з морем. Я намагалася вдихнути його в себе, залишити в собі його частину, і відчувала як увесь мій внутрішній простір ніби розгортається, аби вмістити в себе море…
Це була казка. Казка про гидке каченя, яке не шукало свого відображення у хвилях невгомонної стихії, а просто розчинялося у диханні моря – і на цей час забувало про себе… Це було одкровенням, це було дивом. Мені не потрібно було нічого – лише бачити море. Там я на деякий час помирилася сама з собою, я пробачила собі власну недосконалість. Мене не хвилювали ні мої дешеві джинси, ні затаскана стара куртка, ні бліда оката мармиза, яку щоранку доводилося бачити у дзеркало – я махнула рукою навіть на неї. Тому що центральне значення мала лише змога щодня бачити диво, яке наводнювало мене життям. І я свідомо і несвідомо тягнулася до нього, як замерзаючі тягнуться до тепла.
Дівчата бігали на дискотеки, дівчата фліртували з хлопцями і закохувалися. Але я не могла звертати на хлопців
