такими стали. Ротмістр довго думав, чого ж так сталося, і висновок був лише один – титар. Уже півтора роки минуло з того часу, як він, Воронович, стратив того чоловіка. Що б такого, здавалося? Однак слава про нескореного титаря рознеслася по всіх усюдах. Православні затялися.
Ксьонз того не знав, тому самовпевнено посміхнувся.
– Як же, сину, вогонь та залізо іще не таких ламало. Думаю: ще сьогодні і цей піп, і ці хлопи перейдуть на унію, і ще одне село повернеться лицем до святого престолу Римського.
Надворі було дуже холодно. Під вечір завжди стає холодніше в таку пору. Адже зима ще не зовсім здала свої позиції, а весна ще була заслабкою, щоб перейти в тотальний наступ. Сніг залишався тільки де-не-де, та земля була ще твердою і замерзлою. Дув льодовий вітер, проймав людей до кісток. Вони тулили до себе дітей, закутували латаними свитами.
Священику, після чергової порції палок, почали кліщами виривати бороду. Коли той уже геть знепритомнів, то всі побачили, що толку з нього не буде, Воронович звернувся до людей.
– Дивіться, вашого попа було покарано, і так буде з кожним, хто насмілиться виступити проти закону та порядку шляхетського. Та він буде жити – життя ми йому даруємо. Цей чоловік потрапив під вплив попів московських, прислужників цариці, яка хоче задушити нашу волю. Вас обмине доля вашого впертого й немудрого панотця, ви зможете полегшити своє нужденне існування. Вам буде зменшено панщину з семи днів на тиждень до п’яти, будуть пом’якшені чинші та оренди. Ми пришлемо вам нового священика, ви собі зможете спокійно ходити до церкви. То що, пристаєте?
Натовп загрозливо мовчав. Нарешті обізвався якийсь хлоп.
– Царські війська вже тут! Буде вам скоро віра!
Натовп загомонів: тут уже давно ходили чутки про те, що Росія пішла війною на магнатів. Воронович подивився на ксьондза – той досадно мовчав. Тоді ротмістр скомандував:
– Цьому розумнику відрубайте голову. Попові теж. Карайте лотрів: кожного десятого бийте палицями та відливайте водою. Тут можуть бути заховані гайдамаки. Обшукайте їхні хліви. Якщо щось знайдете – паліть.
Шляхта й жовніри зраділи: їм уже набридло танцювати на холоді й хукати на задубілі руки, тож залюбки взялися за людей. Ті, почувши наказ Вороновича, кинулися врозтіч. Почався погром. Людей били палками, нагаями, покидавши їх прямо на землю та поздиравши одяг.
– Це вам за царицю, за святий синод, і за віру благочестиву, – приказували при цьому кати.
Кільком чоловікам підпалили бороди, потім запалили ще кілька хат.
З плином часу спокійна посмішка на обличчі ксьондза почала зникати, перетворюючись на нервозність. Зате розцвіла іронічна посмішка на обличчі Вороновича.
– А що я вам казав?
Закінчилося все дуже буденно: жовніри з мовчазної згоди свого ротмістра кинулися грабувати хлопські хати, зґвалтували якусь дівчину. Ксьондз намагався зупинити
