в зуби! – гаркнув отаман.
– Це сам Швачка, – впізнали шляхтичі. – Живим його беріть!
Шляхтичі наставили шаблі, приготували аркани. Гайдамаки несподівано стрельнули з пістолів, валячи з коней кількох ворогів, і з шаблями кинулися в бій.
Сутичка вийшла нерівна – двоє запорожців проти десятка шляхтичів. Шаблі мов блискавки краяли повітря, а дзенькіт лунко відбивався по лісовій галявині. Швачці вдалося зарубати одного з ворогів, в іншого відрубав коневі вухо. Тварина ніби збожеволіла від болю, почала кидатися і скинула та ледь не затоптала свого вершника. Раптом заарканили товариша – запорожця. Він впав з коня, почав борсатися. Відразу четверо шляхтичів кинулися в’язати його.
– Миколо! – отаман хотів кинутися на виручку, та було пізно. Товариш тільки крикнув: – Тікай!!! – і з цими словами вгородив собі ніж у груди: не захотів даватися ляхам живим у руки. Швачка аж зубами заскреготів з люті. Проти нього було троє шляхтичів на конях – піші поки що для нього загрози не становили. Швачка приострожив коня – і той кинувся напролом.
Вони зіткнулися з ворогом. Шляхтич з несподіванки ледь втратив рівновагу, Швачка звівся у стременах, сильним ударом вибив шаблю з рук супротивника, рубонув навідліг. Голова ляха розпрощалася із тулубом і, відбившись від дерева, впала в кущі ліщини. Інший шляхтич підійшов до отамана збоку, розмахнувся. Швачка крутнув конем, закриваючись ним від удару – пан так і не вдарив. Тоді запорожець здибив коня – і тут вороний щосили гепнув нападника передніми ногами десь в груди. Удар був таким сильним, що шляхтич упав разом з конем. Швачка вдруге здибив вороного. Той не заіржав, а дико заричав, наче сп’янів від крові, стрибнув у бік останнього вершника. Вже опускаючись, Швачка рубонув. Пан спробував прикритися шаблею, але його клинок від удару лише тріснув, а за ним і голова шляхтича тріснула, як стиглий кавун.
Цей шляхтич був останньою перепоною. Отаман кинув лютий погляд на тих, хто залишився, – вони аж заніміли. Тоді Швачка ще раз дав коню острогів – і той погнав назад у глибину лісу.
Шляхтичі почали ловити коней, інші стали стріляти з пістолів, та було пізно.
Табір шляхти був доволі просторий. Стояло тут чимало наметів – великих і маленьких, дуже багато возів. Сам обоз не був укріплений: шляхта не мала кого боятися, а навпаки, сама наводила на всіх жах. Люди обминали табір десятими й сотими дорогами. Здавалося, все живе вимерло навколо цього місця.
У найбільшому наметі тривав гучний бенкет, тьмяно горіли запалені смолоскипи. Шляхта вже, пообнімавшись, голосно співала пісень: за одним кінцем стола – одну, за іншим – другу. Були й такі, що співали вже собі щось зовсім інше, ніхто й не міг розібрати, що саме. Вино лилося рікою, на столі лежали ще й не доторкані смажені поросята, птиця. Пани лише вигукували:
– Нєх жиє воєвода, віват, віват! Ганьба Понятовському – московському прислужнику. Віват конфедерації!
– Віват!!!
– Віват! –
