він пролетів недалеко від голови Залізняка та впнувся в тонку березу. Сонний Микитин голос пробурмотів:
– Доки Швачка ще годен на коня сісти, то ненька-Україна може спати спокійно. І я собі ще подрімаю.
Микита солодко потягнувся, розплющив одне око.
– А, це ти, ченче, – впізнав відразу. – За яким лихом тиняєшся в такій ранній порі по лісах, мов душа неприкаянна? Що, не сидиться тобі в твоєму монастирі?
Максим підійшов до товариша.
– Не чернець я, а послушник. І не тиняюся, а спішу на звук сурми архістратига Михаїла. Погомоніти треба: справа є.
Швачка скривився й обернувся на другий бік.
– Брехня це. Архістратиг Михаїл ще спить. І це не його сурма гуділа, а бджоли в твоїй голові.
Усе скидалося на те, що Микита збирався знову заснути. Залізняк оглянувся навкруги, сказав:
– Досить тобі. Твоє хропіння вже конфедерати почули біля Медведівки – за списи взялися. Думають – кабан.
– А може, вони так думають, бо вгледіли твою мармизу? Скажи: ви, ченці, всі такі зловредні, чи лише ти один? Щоб так не давати православному чоловіку виспатися! – відбуркувався Швачка.
Ще трохи побурчавши, Микита встав.
– Гаразд, ченче, поговоримо, і так вже сон під три пекла розвіявся. Дай лише Богу помолюся та коня осідлаю…
– Давай, лише недовго. Скоро треті півні заспівають…
Почувши це, Швачка поглянув на товариша і швидко вдягнув шапку на голову.
Залізнякові вдалося відшукати всіх своїх побратимів: Швачку, Бондаренка, Неживого і Лусконога. Побродивши кошем, Залізняк побачив, що тут стало збиратися все більше люду.
– Народ весну почув, – загадково мовив наймолодший з отаманів – Бондаренко.
Залізняк не відповів нічого. Він залишив Грицька в гурті з іншими кобзарями, що придибали сюди з усіх усюд, а сам із товаришами рушив до старої лісничівки, де мешкав Юзько Шелест – отаман цілої їхньої ватаги у званні запорозького полковника.
Незважаючи на пізню пору, Шелест не спав. Він сидів за столом і курив свою люльку, надимівши так, що хоч сокиру вішай. Сама лісничівка була маленькою, тісною, тож отаман широко відчинив двері – нехай провітрюється.
– Не спиться, отамане? – запитав Залізняк, тихо зайшовши всередину.
– Думи обсіли… – була відповідь.
Залізняк поглянув на Шелеста.
– Порадитися треба. Ходи, отамане, надвір: там легше дихати.
Сказавши це, Максим вийшов. Шелест прийшов слідом за деякий час: був при шаблі, а за поясом – пістолі. Побачивши інших отаманів, зрозумів, що розмова буде непростою.
– Що ж, товариство, розказуйте: кого бачили, що чували…
– А що тут розказувать, – почав Лусконіг. – Народ валом тікає в ліси – тож панські маєтки скоро запалають, як свічки. Доки ти, отамане, телишся, люди
