у корчму, щоб проповіді слухати, пропади вони пропадом.
Розізлившись, Левченко встав і пішов геть, залишаючи своїх друзів у кумпанії з драгунами та ченцем.
– Благослови, Господи, цього чоловіка, бо душа в нього добра і очі лагідні, а словеса дурні вергає, бо голова буйна, горілкою збаламучена.
Вийшовши з корчми, Левченко думав недовго: швидким кроком направився до брички.
Пані Меланія сиділа всередині, закутана в теплі коци.
– Прошу мене вибачити, пані, але тут таке…
– Так, я розумію, – хриплим голосом відповіла шляхтянка. – Напевно, ви зі своїми товаришами в цій корчмі вирішували справи державної ваги, раз заставили уродзону пані чекати так довго в бричці при битому шляху.
Іван зрозумів її іронію, однак йому зовсім не було соромно – сама собі винна.
– Сідайте, поїдемо. Я і так вже надто надовго відлучилася з дому… – сказала пані Меланія, але голос її звучав уже трохи ніжніше.
Левченко зітхнув: сьогодні він зовсім не мав бажання «вклонятися Венері», зосередившись виключно на «служінні Бахусу». А все через ті кляті думки, що морочать йому голову уже стільки часу.
– Мушу сказати пані, що я іще не завершив усіх своїх справ тута, тому наразі поїхати з вами не зможу…
– Як? – не повірила пані. – Ти дав мені слово, я так довго чекала… Ні, нам треба поговорити просто зараз. Скільки ж я не доспала ночей, сподіваючись побачити тебе, почути твій голос. Навіщо мене так мучиш, невже тобі приємно спостерігати за моїм болем? Я ж довірила тобі найдорожче…
Левченко почухав потилицю, оглянувся. Чогось йому не хотілося покидати сьогодні друзів, однак і пані відмовляти було не з руки.
– Може, поговоримо просто тут?
Пані Меланія гірко посміхнулася.
– Далі знущаєшся? Хочеш, щоби пані зайшла до смердючої корчми, немов хвойда?
– Чого ж до корчми? – далі чухав потилицю Левченко. – Тут є сіновал. Затишний, там ніхто о такій порі не зможе перешкодити нашій розмові. Як на мене, у тому є щось романтичне.
Пані Меланія щиро засміялася.
– Таки знущаєшся із мене, хлопче? Бог тебе покарає колись за моє приниження. Та що ж, нехай буде по-твоєму.
Вона кинула йому коци, у котрі була закутана, тоді ж подала руку, аби козак допоміг зійти з брички.
– Від’їдьте подалі і станьте десь у темряві, – наказала пані Меланія візникові і служниці. – Щоби ніхто не впізнав вас.
Він вів її за руку до сіновалу, намагаючись обійти широкі калюжі та болото – пані не хотіла вимазати своїх новеньких черевичків.
– А що, досить затишно, – мовив Левченко, зайшовши всередину й оглянувшись. Пані стала навпроти нього і раптом дала йому ляпаса.
– Це тобі, лайдаку, за те, що так мене мучиш! На що ж я перетворилася через тебе! Де я зараз? На якомусь брудному сіновалі!
Вона хотіла його вдарити ще раз, однак козак перехопив її удар
