раптом з’явилося десь із глибини душі, тож він підвівся. Пані тут же відчула, що з коханим щось не те.
– Чого зажурився, мій славний козаче? Чи, може, голова тебе болить з похмілля, чи я тобі вже набридла?
– Та що ви, моя пані. Просто цей монах замакітрив голову своїми словами. Досі, ніби цвях у душу забитий, – щиро признався Левченко, не можучи вже тримати свою думку в собі.
– Який ще монах? Ось, я тут, з тобою. Завтра може уже й не побачимось…
Тіло його було готове ще раз зійтися з нею в нестримному танці кохання, проте розум був скований. Раптом з’явилося й третє відчуття – тривога. Ніби на підтвердження того знадвору почулося тупотіння кінських копит.
– Ану, дай лише гляну.
Левченко встав і виглянув крізь шпару в дошках: на подвір’я в’їхав десяток вершників.
– Люципер шляхту приніс. Гляди: до корчми пішли.
– Шляхта? – налякалася пані і швидко підхопилася та стала поправляти на собі одяг.
– Так. Та не бійтеся, моя пані, – то не ваш чоловік. Схоже – конфедерати…
Вони навідалися не просто так: он, один стоїть біля коней і стереже вхід до корчми. Усі озброєні, войовничі. Ох, неспроста все це. Кого ж вони шукають? Може, Молдаванина? Він говорив щось про Мотронинський монастир, а конфедерати вже давно пеклом дихають на цю обитель.
– Ходімо, проведу, – подав Левченко руку Меланії, і вони тихенько вислизнули з сіновалу, а тоді козак вивів її з корчемного подвір’я через задній вихід та посадив на бричку. Не криючись перед своїми слугами, пані поцілувала його гаряче на прощання.
– Ніколи тебе не забуду…
Поїхали. Левченко вдихнув свіжого повітря на повні груди. Зброя була напоготові, хміль уже майже вивітрився з голови. Надворі починало світати, над шляхом розливалася ранкова мла. Похолодніло, тож Левченка, розпаленого любовними утіхами, мимоволі струсонуло.
– Гарний ранок, щоби відправити когось до пекла…
Пішов. Потрібно було пробиватися до корчми: там побратими, а ще – чернець. Іван рушив корчемним двором: цього разу навпростець, по калюжах. Двір був пустельний, лише коні новоприбулих шляхтичів кучно стояли біля конов’язу і сторожко оглядалися, зачувши козака. Левченка порахував – десять.
Першого шляхтича зустрів на вході в корчму: був здоровецький, мов гора. Він зустрів Івана своєю дебелою рукою, штовхнувши у груди, коли Іван спробував пройти повз нього. Їх погляди перетнулися: пан дивився на козака вовчим поглядом.
– Стояти! Куди сунеш?
– До корчми, куди ж іще? – розвів руками Левченко. – Зійди з дороги, пане.
– Туди не можна – там шляхта бенкетує. Іди собі геть.
Левченко розправив вуса.
– Помістимося всі. Зійди, пане, з дороги по-доброму.
Шляхтич тут же наїжився.
– Погрожувати мені надумав, брудний хлопе? Та я шляхтич, конфедерат, курва твоя мати була! Геть
