випив одним духом, Левченко ж навіть не доторкнувся до своєї чарки.
– Гребуєш? Отакі то ви, панські козаки. Попихачі. Із братом уже й випити годі, а панків-ляшків у дупу цілуєте, – мовив Бондаренко, закусюючи галушкою.
– За щастя молодих – вип’ю, – погодився Левченко і хильнув одним духом.
– Та ти закусюй, закусюй, пан тобі таких галушок не зварить… Пан тільки березовою кашею годує, що після неї срака три дні пече.
– Годі блазнювати, – перервав мову запорожця Левченко. – Ходи з нами по-доброму.
Тим часом до Івана підійшли його товариші і стали позаду. Бондаренко проковтнув галушку, тоді кинув спересердя ложку.
– Навіть поїсти по-людськи не дадуть! І що ви за люди?! Ніби й земля нас одна породила, ніби й колискову мати одну співала, а рідного брата у ложці води втопити хочете…
– Гайдамака мені не брат…
– А хто ж? Лях? Пан? Певно, й самі до шляхетства пнетеся: там земелька, кріпаки…
– Нам воєвода дав шаблю, аби ми людей захищали, – прохрипів Левченко, котрого зухвалий тон запорожця уже почав виводити з рівноваги.
– То чого ж ви тих посполитих не захистили у Богуславі, котрих орендар обдирав, а жовніри до смерті забивали? Ех, не тим ви служите, хлопці, не тим руку цілуєте…
Раптом Бондаренко вдихнув на повні легені і затяг:
Ой у лузі та й ще при березі
Червона калина.
Спородила молода дівчина
Хоро… хорошого сина.
Люди підтримали – і скоро пісня полинула над селом:
Було б тобі, моя рідна мати,
Отих брів не давати.
Було б тобі, моя рідна мати,
Щастя, щастя, долю й дати.
Доспівавши, запорожець знову взявся за сулію, налив собі, а тоді потягнувся й до чарки Левченка, однак осавул схопив його за руку.
– Досить вже того. Вставай!
Бондаренко побагровів, їх погляди схрестилися. Левченко враз відчув небезпеку, однак запорожець нічого зробити не встиг: втрутився один з весільних дядьків:
– А чого ж ви, хлопці, присікалися до чоловіка? Сидить собі – і хліб споживає…
– Атож, – погодилася котрась із жінок. – Відчепіться від нього!
Іван відпустив руку Бондаренка, підвівся. Гості також повставали і посунули на козаків.
– Люди добрі, – гукнув Левченко. – Цей чоловік – запорожець і гайдамака Іван Бондаренко!
– То й що! – почулося у відповідь.
– Який же він гайдамака? Кого він вбив, кого зарізав?
– Он, сусідська шляхта села палить, тож ідіть їх лапайте!
– А титаря?! Титяря мліївського як закатували сволоцюги?! І хто за це відповів?
– Пани обдирають нас, а гайдамаки – помагають, тож і ми за них станемо!
– Не дамо!!!
Люди заговорили враз в один голос, тому Левченко зрозумів, що сперечатися з ними годі. Гаранджа
