почали гепатися з коней. Один за одним, з однаковими, наче фабричними, дірками у лобі. Двоє «вовчиків» зупинилися, розвернули коней і нагнали їх геть від утікачів.
Біля потяга награбоване майно вже вантажили на вози. За всім цим спостерігав отаман Куделін, Батько «вовчиків». У нього на шапці була ціла вовча голова з ощиреною пащею.
– Швидше! – гримів він, і бандити, які вже і так упріли, поспішали ще більше.
– Пане отамане, пане отамане! – це прискакали ті двоє з переслідувачів, що встигли втекти. Галасували тепер, наче божевільні.
– Що таке? – невдоволено спитав Куделін, якого турбувала здобич, а не якісь дурниці.
– Втекли! – хором доповіли бандити.
– Хто?
– Чоловік і баба! Поклали всіх! Баба поклала! – тараторили «вовчики».
– Що?
– Скажена баба! Поперек сідла висіла і всіх поклала з револьвера! – Бандити перелякано вклонилися і кивали головами. – Прямо у лоб цілила! Скажена сука!
– Що? – вибухнув отаман Куделін. – Моїх вовків поклала якась задрипана лисиця!
– З двох рук! Зі ста кроків лупила! – виправдовувалися бандити, аж руками розводили, мовляв, нічого не могли вдіяти.
Постріл. Один із бандитів упав.
– Такі дурні, яких може покласти баба, не потрібні у моїй дивізії, – гримнув отаман. – Але тебе я залишу, – звернувся до другого бандита, який тремтів ні живий ні мертвий. – Щоб ти впізнав ту сучку, коли я її спіймаю! І тоді вона за все відповість! – закричав отаман Куделін. – Все, їдемо! – Він махнув рукою геть від залізниці. І вмить вози почали їхати від пограбованого потяга, останні бандити вискакували з вагонів, стрибали на коней, і за кілька хвилин банда вже зникла в степах.
– А ти з ними стикався? – спитала Чета Міра, у якої зустріч з «вовчиками» промайнула перед очима.
– Та було раз, – кивнув він.
Ще навесні на хутір до Чета приїхала ціла делегація. Поважні дядьки з сусіднього села Синівки. Стояли півколом біля дверей хати, чекали, поки Чет одягнеться. Бо ж без штанів до таких людей не вийдеш. Ось і Чет здивовано роздивлявся делегацію, яка йому ледь не вклонялася. А це ж не абихто був, а власники землі та крупорушок, млинів та олійниць, які взяли нині владу в Синівці і міцно її тримали. Ось ці люди прийшли до нього, вклонилися і заглядали в очі.
– Вовча дивізія іде, – сказав один із гостей. Чет кивнув, що знає. Вже полагодив віз, щоб забрати своїх і тікати у ліс, там пересидіти кляту дивізію. – Нам відбитися треба. Стріляємо ми добре, рубаємося теж, але нам отаман потрібен, щоб очолити. Щоб битися з Вовчою дивізією – отаман потрібен, бо інакше передушать нас, наче курчат. То тебе просимо.
– Та який з мене отаман? – здивувався Чет. – Я – солдат.
– Заплатимо добре. Скільки скажеш. Ти знаєш, Синівка – село багате, – вів своє один із дядьків.
– Та наївся я вже війни, мені і на хуторі непогано.
– Коли прийде сюди Вовча дивізія, то погано буде, що на хуторі, що в селі, будь-де.
