піти. Сам залишився чекати Чета. Того проводжала якась жіночка зі сльозами на очах.
– Так він у полку й опинився. Служив, але вперед не ліз, – продовжив Єрофеєв. – Ото все на возі їздив. Коней він любив, знався на них, а в бій не ліз. Такий же боєць був, а то так, наче візник якийсь. Не впізнавав я його. А тут оце заради чергової панночки скурився! Тьху! Як таким дурнем можна бути?
– То ти її не знаєш, – сказав Ліберман і важко зітхнув.
Сам мав що згадати. Ще у дореволюційні часи прямував він якось центральною вулицею одного волинського міста, куди прибув за завданням партійного керівництва. Був одягнений вбого, а тут назустріч компанія місцевої золотої молоді вискочила. Всі нарядні та модні. Серед них і Міра у супроводі кузена Мікі. Це компанія його товаришів, нащадків найкращих тутешніх родин. Всі сміються, жартують. Ішли до цукерні їсти тістечка та пити каву з лікером. Тут же з собору поруч виходив поліцмейстер міста, біля воріт його чекав екіпаж. Ліберман вийшов з натовпу і попрямував до поліцмейстера. Поспішав, розштовхував перехожих, наблизився, вихопив револьвер і двічі вистрелив. Поліцмейстер впав, зчинився галас. Ліберман швидко пішов геть. Зброю не ховав, то ніхто не насмілювався його зупинити. Зайшов за ріг, там з цукерні вже вискочила золота молодь, жадібна до видовищ. Міра теж. Ліберман швидко крокував і погордливо дивився на цих порожніх людей, що витрачають своє життя бозна на що замість того, щоб боротися за всесвітнє щастя і комунізм. Помітив Міру. Вона посміхнулася йому і зробила знак очима, мовляв, позаду щось відбувається. Стріляти очима навчила її одна подруга в Пітері, яка казала, що навіть з чоловіком у ліжку була. На ходу Ліберман озирнувся. Позаду нікого не було. Тим часом біленька Мірина парасолька, якої він не бачив, встряла йому між ногами. Він перечепився і з розгону гепнувся на землю. Револьвер випав з руки і поцокотів бруківкою. На Лібермана тут же кинулися, схопили, передали поліції, що якраз нагодилася.
– Вона небезпечніша за змію, – сказав Ліберман. У нього був ще один спогад. Зустрічав Міру вже у революційному Петрограді. Прийшов з групою чекістів для експропріації цінностей у одного банкіра. Коли піднімався сходами, то побачив якусь дівчину. Вона видалася знайомою.
– Стій! – кинувся до неї, вона дістала револьвер, натиснула на курок. Убила б, але осічка. Її схопили. Впізнав Міру. У саквояжі, який вона несла, виявили золото і прикраси. А банкіра знайшли сплячим. Щось підсипала йому до чарки. Тоді це видалося Ліберману смішним. – І як же дворянка стала злодійкою? – запитав він її на допиті. Міра мовчала, тільки посміхалася.
Що їй було розповідати про те, як вона, дивом діставшись до Петербурга, дізналася, що батька ще в перші дні революції вбили п’яні матроси, які сплутали його мундир землевпорядника з офіцерським? Чи що мати від цього збожеволіла і її швиденько відправили до божевільні, де вона вмерла за місяць, бо годувати хворих було майже нічим? З квартири їхньої спочатку все винесли сусіди, а потім у їхні дві кімнати в’їхали чужі люди, які почали лаяти Міру, коли вона прийшла. Вони пішла, безпорадно тинялася вулицями, поки випадково не надибала подругу, яка навчила гарненьку
