сотні тисяч. У них на дорозі полк був, так змели полк і не помітили! Але ми їх зупинили. Іван Карпович придумав як! Якби не ми, німці б Петроград тоді взяли!
– Ти, Андрію, цим дуже не хвалися. Бо ж чим раніше царська влада війну б програла, тим швидше б революція почалася. А ти, виходить, царя захищав! – докірливо сказав комісар.
– Та, Боря, я ж тоді не знав ані про революцію, ані про комунізм. Просто воював, думав, що за Вітчизну.
– Я розумію, – кивнув Ліберман. – А отой газ, яким німці мерців в атаку піднімали, його не залишилося?
– Ні, Іван Карпович все знищив. І газ, і вчених, які його розробляли, і обладнання все.
– Як знищив? – скривився Ліберман. – Для чого?
– Сказав, що диявольська вигадка і проти Бога злочин, бо мертвим спокій треба давати. Ну, щоб ніхто більше не скористався тим газом, він все і знищив. Його генерали лаяли, до тюрми обіцяли посадити, бо самі ж хотіли проти німців скористатися. Але Іван Карпович не злякався. Так нам і казав, що його лаятимуть, але знищив, бо не можна людям деякі речі в руки давати. Слабка людина і на погане швидка. Так він казав.
– Дурень твій Іван Карпович. Справжній реакційний дурень! – строго сказав Ліберман. – Уявляєш, як би нам нині той газ у нагоді став? Та якщо б ми могли мертвих підняти і в наступ кинути, так одразу б всіх ворогів революції знищили!
– Недобре це якось, мерців з могил піднімати, – засумнівався Єрофеєв.
– Недобре справу революції не захистити. А все, що революції на користь, то добре і дозволено! Ми вже про це з тобою говорили, Андрію!
– Так, говорили, – кивнув комполку.
– А де тепер той Іван Карпович? Треба ним зайнятися.
– Як зайнятися? – здивувався Єрофеєв.
– А так, що арештувати, допитати. Він – хитрий лис, може, таки залишив або зразок газу, або рецепт його виготовлення. Дам телеграму до Москви, нехай розшукують. – Ліберман зробив запис у нотатнику. – А ти продовжуй про Чета того.
– Та що продовжувати. Шибайголова він був страшний! Добре ми воювали, могли і до унтер-офіцера дослужитися, якби не поведінка Четова. Бо завжди встрявав він, куди не треба. Потім мене поранили, я під Петербургом лікувався. А там революція, два роки його не бачив.
– І як знову зустрілися? – спитав Ліберман.
– Та випадково. Я з позицій повертався, без охорони, а тут банда дезертирів наскочила. Вбили б гади! – Єрофеєв аж головою закрутив.
Згадав, як мчав полем, а за ним летів десяток вершників. Єрофеєв стріляв по них з револьвера, кількох збив, але набої закінчилися. Гнав далі, коли під ним убили коня. Комполку вчасно зістрибнув, покотився землею, підвівся, вихопив шаблю і чекав вершників, які стрімко наближалися. Здається, що йому вже було не врятуватися. І він сам це добре розумів, дратувався, що ось так задурно загине від рук якихось босяків, коли стільки ще треба зробити для перемоги революції! Спересердя сік шаблею повітря. Загинути не боявся, але хотів загинути за революцію, а неабияк. Тьху! Прийняти смерть від якихось
