панна не лаятиме?
– Панна тільки зрадіє, – посміхнулася дівчина. – І товариша свого бери, – вона кивнула в бік Чета.
Чого б і ні? Радо пішли і невдовзі вже були у великому будинку, радше палаці. Там зустріла їх красива, чорноволоса жінка в аж занадто відкритій сукні. Пили солодке вино, їли фрукти, деяких Андрій і назв не знав. Потім Єрофеєв з покоївкою попрямували до кухні, а Чет із пані до її спальні на другому поверсі.
Єрофеєв вже кохався зі служницею, коли почув нагорі крики та постріли.
– Пан прийшов! – злякалася покоївка, але солдата не відпустила. – Ні, ще!
Ледь Єрофеєв вирвався з палких обіймів, побіг сходами нагору. Там побачив чоловіка в офіцерській формі, який валявся на підлозі та плакав. З носу його юшила кров. Чет голяка стояв біля стіни, тримав ногу на револьвері.
– Уявляєш! На самому цікавому увірвався! – зареготав Чет. Пані сиділа на ліжку і не виглядала дуже вже засмученою тим, що відбувалося. З презирством дивилася на чоловіка, який стукав кулаком по підлозі і плакав, наче гімназистка. Зі сліз та крові утворилася ціла калюжка.
Потім приїхала поліція, викликана сусідами. Невдовзі Єрофеєв і Чет опинилися у тюремній камері. Лежали на нарах в одних кальсонах, вошей били.
– Так що, розстріляють нас? – спитав Єрофеєв. Спокійно так, наче просто цікавився, котра година.
– Та бозна, – відповів Чет з тим же градусом зацікавленості.
Відчинилися двері і до камери зайшов полковник Шемаханський. Вже у віці, але бравий, починав службу ще на останній турецькій війні, повоював у Туркестані і в Порт-Артурі. З перченим характером офіцер, он вуса як стирчать, очі ледь блискавками не кидаються.
– Ну орли! Ну орли! Ну не можете без пригод! – загримів він, але за роздратуванням можна було помітити і захват.
– Так точно, пане полковнику! – відповіли обидва бійці, що зістрибнули з нар, стали струнко, як того вимагав статут.
– А знаєте, що за законами військового часу я вас розстріляти мушу! – гнівно спитав полковник.
– Так точно! – відповіли у два голоси, урочисто.
– Що – так точно? А воювати тоді кому? Коли таких орлів самому розстрілювати, то з ким же тоді тевтонів бити? – забідкався полковник.
– Пане полковнику, дозвольте спокутувати провину в бою, – сказав Чет.
– Якому бою? Стоїть фронт! Ані ми вперед не ідемо, ані німець!
– Тоді треба дізнатися, що готують. Полоненого треба узяти, – запропонував Чет.
– Ага, ми приведемо, – приєднався Єрофеєв.
Полковник подивився на них. Прискіпливо так. Хитнув головою, наче не дуже то довіряв.
– Ох, орли! Тільки без голови зовсім! Офіцера вдарити! Та ще в його будинку! Та ще ця історія з його дружиною! Ну наче навмисно усе якомога гірше робили! Ох!
– Офіцера і приведемо. Полковника німецького, – пообіцяв Чет.
– Полковника? – здивувався полковник Шемаханський.
– Полковника, –
