з могил всі революційні герої, щоб жити у раю світлого майбутнього! – урочисто проголосив Жникін. Солдати, які закінчували закопувати могили, дивилися на нього з переляком. Матрос же сховав блокнот і замислився. Подумки перераховував усіх убитих товаришів, щоб не забути, щоб серце не охолонуло до помсти.
– А чого її в штаб везуть? – спитав Чет і кивнув за спину, де сиділа Міра.
– Та не знаю. Може, полонені щось розповіли.
– Полонені? – спитав Чет, і Міра почала прислухатися.
– Ага. Узяли трьох вранці. Офіцери. У селянський одяг переодяглися, але ж руки білі, ніжні, не буває таких рук у мужиків. Ось їх і впізнали, арештували, допитують тепер. Один вже помер, – посміхнувся вістовий, а сам вирячився на рот Міри, на припухлі після удару губи.
Так дивився, що аж плямкав, а сам не помітив, як боса нога Міри під соломою потроху просувалася вперед, аж поки не вперлася у Четову спину. Її пальчики залоскотали його. Обидва посміхнулися. Вістовий цих ігор не помітив, він все дивився на припухлі після удару Жникіна губи Міри. Потім відвернувся і хрипко сплюнув. Ач, яка принцеса! Це тобі не байдужі коровуваті медсестри зі шпиталю, з якими кохатися аж нудно. Ось ця панночка, вона мертвого підніме, мабуть, знає всякі фокуси панські, про які бувалі товариші розповідають.
Вістовому було двадцять років, природа в ньому буяла, і серце охоплював тривожний неспокій. Він дивився і дивився на Міру, йому схотілося почути її голос.
– Наче щось там про скарби якісь казали. Щось ти знаєш про скарби, га, красуне?
Міра мовчала, дивилася собі у степ, щось розумувала, посміхалася, а ще лоскотала пальчиками Четову спину.
– Та ти і сама скарб, – посміхнувся вістовий і зазирнув Мірі в очі. Злякався її погляду, нагнав коня, вирівнявся з Четом, схилився до нього. – Чуєш, може, давай звернемо? Он там ярок є, колодязь там, кущики. Давай звернемо!
– Навіщо? – наче не зрозумів Чет.
– Водички попити. З нею, – засміявся хрипко вістовий і кивнув Четові за спину, подивився на Міру. – Хочеш же водички, красуне?
Міра не відповіла, вістовий засміявся і продовжив:
– А то ж це неправильно. Офіцерні усякої давала, контрі та буржуазії, а нам, бійцям робочо-селянської Червоної армії, хіба не можна скуштувати це добро? Хіба не заслужили ми кров’ю все, що побажаємо? Заслужили! Наша вона, маємо ми право! І ти, брате, не дивися, що вона худа. Ти тільки в очі їй глянь, то відразу зрозумієш, які там чорти водяться, – вістовий збуджено засміявся і хрипко задихав. – Ти не думай, я у бабах розбираюся. Я в Одесі служив, там не в один публічний дім ходив, то знаюся. Оця краля, вона сильно може чоловіка порадувати. Такий рай влаштувати, що на все життя запам’ятаєш. Все одно її сьогодні-завтра до стінки! Мусимо ми скуштувати мед цей. Нумо, звернемо до ярку!
Чет мовчав. Віз торохтів степом, на ямі струснулася і голова Чета. Вістовий сприйняв це, як згоду.
– Ось і добре! А то як же таку красу червакам віддавати,
