зневажливо подивилася на Жникіна. Вона була у сірій, подертій і пропиленій сукні, світле волосся, давно не мите, звалялося. Але тримала спину прямо, в очах бісики і посмішка не сходила з обличчя.
Ось вже і вістовий примчав. Кінь весь у милі, видно, що гнав, як тільки міг.
– Наказ комісара – громадянку Б’янко доправити до штабу! – кивнув у бік Міри.
– Як до штабу? – здивувався Жникін і закричав: – Вона засуджена до розстрілу! Власними руками пристрелю, тварюку золотопогонну!
– Наказ комісара! Терміново! – повторив вістовий.
– За які заслуги? Вона буде розстріляна! Контра білява! Чого ти посміхаєшся! – волав матрос і наставив на Міру маузер.
– Товариш матрос Жникін! Наказ товариша комісара доставити її в штаб! І швидко! – наполягав вістовий, під яким кінь так і грав. Сам вістовий дивився грізно, видно, приємно йому наказувати цьому Жникіну, бійцю хороброму, але як людина він став після полону скандальний, і в полку його тепер не любили. – Наказ! – повторив вістовий, а сам із захопленням дивився на Міру, яка йому непомітно підморгнула. Жникін аж заревів з роздратування, з ненавистю подивився на вістового, потім на Міру.
– Ну, сучко! Пощастило тобі! Тільки не думай, що надовго! Все одно тебе розстріляю! Я! Особисто! Продірявлю лоб твій білий! Тоді подивимося, чи посміхатимешся, чи ні! Не втечеш от пролетарського покарання! Не зараз, так увечері! Пристрелю! – закричав матрос. Зненацька таки вдарив Міру кулаком. Вона встояла, витерла кров з розбитої губи і знову посміхнулася. Наче це гра якась була. Жникін зовсім осатанів, кинувся до неї, збив з ніг, хотів топтати ногами.
– Товариш комісар наказав доставити живою і непошкодженою! – закричав вістовий, у якого аж губи пересохли від захвату. Дивився на Міру, як кіт на м’ясо. Подобалася йому ця дівка. Така горда. І як гляне, так усе перевертається. Бісики в тих очах!
Вістовий поставив коня дибки, строго зиркнув на Жникіна, а той аж заревів від люті. Але привчений був до дисципліни. Та і якщо він, балтійський моряк, сіль революційної землі, не буде дотримуватися дисципліни, то що вже тоді чекати від мобілізованих гречкосіїв, які тільки і мріють, як по хуторах своїх розбігтися. То зупинився, не став утоптувати Міру в землю, як хотів.
– Забирай цю сучку! А ти, мерзотнице, запам’ятай, що не надовго відпускаю я тебе! Вже увечері особисто пристрелю! Особисто! Ось цими руками! В землі будеш посміхатися, підстилка офіцерська, курва буржуазна! Забирай її!
– Куди забирай, як я її повезу? – спитав вістовий.
– На мотузку і хай біжить за тобою! – Жникін від крику вже аж охрип.
– Давайте краще на возі довезу. Швиденько, – запропонував Чет.
– О, з возом краще, – погодився вістовий.
– Щоб якусь сволоту білогвардійську ще возом возити! – обурився матрос. – Хай пішки іде, проститутка офіцерська!
– Комісар наказав якомога швидше, – нагадав вістовий.
Міра
