скривавленого.
– Біжіть! – наказали полоненим. Ті стояли, тупцювали на місці. Їм під ноги почали стріляти. Тоді тільки червоноармійці побігли у степ. Спочатку нерішуче, а потім все швидше. Охорона отамана Куделіна вичікувала кілька хвилин.
– З Богом, хлопці, – кивнув Батько.
І з дикими криками зірвалася з міста сотня на своїх швидких конях, виблиснули на сонці шаблі. Полетіли «вовчики» у степ. Швидко наздоганяли полонених і рубали їх. Неабияк рубили, а стинали голови одним ударом. Цим витонченим мистецтвом Вовча дивізія була відома всім.
За кілька хвилин задоволені охоронці вже поверталися. Витирали з шабель кров, гиготіли, що ті червоні бігали від них, наче зайці. Дякували Батька за забаву. Той наказав рушати далі. Жникіна запхали у багажник отаманської автівки, і колона зникла у степу.
За кілька днів червоні перейшли у наступ під прикриттям двох бронепоїздів, погнали Вовчу дивізію геть. Один з ескадронів червоних козаків атакував село, де був штаб «вовчиків», але трохи спізнився – отаман Куделін устиг утекти.
– Узяли сімнадцять полонених, машину отамана і чотири вози здобичі! – доповів командир ескадрону комполку Єрофеєву, який керував операцією. – А ще товариша Жникіна знайшли.
– Жникіна? Живого? – здивувався Єрофеєв, який знав, що по собі «вовчики» залишали тільки понівечені трупи.
– Живого. Але катували його.
Жникін лежав долілиць на возі, який віз його у шпиталь. На всю спину в матроса була вирізана велика зірка. Шматок шкіри, який зрізав особисто отаман Куделін, лежав поруч.
Ото після того і став матрос Жникін таким нервовим. Солдати розуміли, через що він пройшов. Всі про Вовчу дивізію чули, то співчували матросу. Оце і зараз, навіщо він у ту дівку в’ївся? Кричав, наче опечений. Не береже себе, зовсім не береже.
– Та не хвилюйтеся ви так, товаришу командире. Ми її в чиюсь яму кинемо, і все. Вона худа, всюди вміститься, – сказав один із солдатів, чоловік років сорока, з селянським обличчям і довгими, сильними руками хлібороба.
– Ні! Не вийде на шарка! Не вийде! Не хоче копати – кинемо її тут, нехай її собаки зжеруть! Підстилку офіцерську! – закричав матрос. – Копайте швидше! – кинувся він до інших полонених, які зупинилися і дивилися на нього. – Копайте! Нумо! – навів на них маузер, тоді вони знову взялися копати.
Жникін трохи відійшов і став робити самокрутку. Пальці тремтіли, нічого не виходило, він вилаявся. Полонені копали, Міра стояла та посміхалася, наче не розуміла, що от зараз її вб’ють. Зовсім спокійна, насолоджувалася сонцем. Чет здивовано дивився на неї, коли вона несподівано підморгнула йому. Потім зробила рух головою, немов щось запитувала. Незрозуміло що. Чет відвів погляд. Дивився на товаришів, які курили «козячі ніжки» з міцного самосаду. Уважно огледів їх, перевірив револьвер у кобурі і ще один узяв у сіні з возу. Міра подивилася на нього і загадково посміхнулася, кивнула головою.
– Що ти посміхаєшся! Смішно тобі! – закричав матрос, який помітив її посмішку.
