поки не перескочиш, – заспокоїв Єрофеєв, який по мужицькій своїй природі завжди був обережний і не схильний до зайвих мріянь.
– Андрію, зараз привезуть ту дівку, і вона нас відведе туди! До того лісового будинку! – Комісар не хотів бути песимістом зараз, коли їм так пощастило. – Можливо, вона і місце знає, де гроші сховані! Це буде наша велика перемога, Андрію! Рішучий крок до перемоги всесвітньої революції! Бо це ж не просто золото чи дорогоцінне каміння! Це ж зброя, це паровози, це міць революції, її м’язи! І ми здобудемо їх! Ті скарби стануть вугіллям у топку революційного паровоза, який вивезе нас у світле майбутнє, у комунізм!
– Добре, аби так, Борю, – кивнув Єрофеєв. Він почав воювати ще в японську. Тоді теж здавалося, що буде не війна, а легка прогулянка з блискучою перемогою над косоокими варварами. А вийшла ганьба. Єрофеєв потрапив у полон, чотири місяці був там, потім втік. З дванадцяти шибайголів, що наважилися на втечу, до своїх повернулося лише троє. Інші залишилися на тих чужих сопках, про які потім написали сумну пісню.
Єрофеєв досі згадував ту втечу. Дванадцять колишніх полонених поспішали вузенькою лісовою стежкою. Ішли насторожено, ступали нога у ногу, прислухалися до кожного звуку у лісі. Один з них показав, що збирається відійти до вітру, зійшов зі стежини, зайшов у кущі. Група продовжила рух. Коли крик. Страшний крик людини, яку вбивають. Вони кидаються до товариша. Вони були дружні, один за одного, вони не покинули бідолаху, бо ж разом бочку солі з’їли, пройшли через страшне і вижили у полоні. Вискочили за кущі і побачили величезного смугастого звіра, який рвав на шматки вже бездиханне тіло їхнього товариша. Вони зупинилися, а звір атакував їх, п’яний від крові. Першим настигнув саме Єрофеєва. Збив з ніг, як кішка мишу. Єрофеєв покотився з розпанаханим кігтями обличчям, звір повалив ще одного, перекусив шию одним рухом потужних щелеп, повалив наступного. Той боєць примудрився запхати в пащу хижака палку, на яку спирався під час ходи. Тигр закрутив головою, і палка відлетіла. Він схопив чоловіка і почав шматувати його гострими іклами. Єрофеєв кинувся на звіра з-за спини і ввігнав у шию заточений шомпол. Увігнав глибоко, до самої рукояті. Цим шомполом Єрофеєв вже вбив японського охоронця табору для полонених. І маньчжурського селянина, який випадково зустрів їх в тайзі і міг донести.
Звір заревів і скинув Єрофеєва, підхопився, щоб убивати далі. Один з утікачів схопив із землі каменюку і жбурнув у голову хижака. Той загарчав. Всі почали хапати каменюки і кидати їх у нападника. Один з утікачів ударив своїм дебелим ціпком по лапі звіра. Той ревів, крутив головою, з шиї стирчав шомпол і юшила кров.
– На тобі! – Єрофеєв зі скривавленим обличчям теж кидав каміння, якого тут було багато, – великі брили, які з тріском ударялися об голову хижака. Він спробував утекти, але йому перечепили лапи і кидали знову та знову. Аж поки звір не перестав рухатися. Втікачі важко дихали, тремтіли і дивилися на звіра.
– Це тигра! – сказав один з них, який був ординарцем у офіцера і бачив зображення тварини в книзі. Про тигра чули всі, але ніхто його не бачив. Роздивлялися.
– О,
