житлові обставини якого були набагато гіршими, обладнав на кухні в Адамчуків ракетну лабораторію. Тої весни, коли Валерик закохався в Анжелу, Яра побудував там три моделі крилатих ракет. Син артилериста добував для моделей Яри трубковий порох. Шукати його на полігонах після навчань було одною з улюблених розваг Мітелика-молодшого. Але вже третя ракета Яри, що дістала назву ЯС-2А, була обладнана потужнішим двигуном, що працював на отруйній суміші цинкового пилу і сірки. Якраз напередодні першотравневого «консиліуму» друзі, почергово натягаючи старий протигаз, щільно набили пекельною сумішшю гільзу двигуна. На черзі стояло стендове випробовування ракетного мотора для ЯС-2А.
Боб і Яра зустріли Валерика знаками щирого розуміння. Просидіти зі старими пердунами чотири години – в компанії це вважалося неабияким подвигом. На майданчику друзі випили пляшку світлого пива. Потім викурили по цигарці й рушили до Адамчуків, де на балконі вже чекав затиснений у лещата і припасований до сушилки експериментальний двигун. Яра по дорозі розповідав про свій новий винахід – механізм розкриття крил ракети у польоті. Але Валерик слухав головного конструктора неуважно. Чомусь зі всіх застільних поз Анжели йому запам’яталася та, де вона сиділа, відкинувши голову. Довге світле волосся не заважало дивитися на її напружену виразну шию, на схил її матового плеча. Валерик дивився. Їв і знову дивився. Тепер це плече пливло десь поряд, невидиме, але присутнє. Пливло, затуляючи ліхтарі, будинки, двигуни і ракети.
Яра помітив дивний вираз на обличчі Мітелика-молодшого.
– Міта-брате, ти чого такий закумарений?
– Та напряжні ті всі до-о-оценти. Уроди. Гобліни.
– Попустися, старий, зараз все буде чотко. З новим мотором запустимо на сто метрів.
– Сто метрів, – кивнув Валерик і тупим зусиллям натягнув на обличчя вираз зацікавленості. Але Яра відчув: щось не так. Розпитувати він не любив і вирішив, що після випробувань братан Міта сам усе розповість. Сидіти в Боба вони запланували до ранку.
У холодильнику Боб заникав три пляшки темного. Приготування до випробування після пива пішли веселіше.
– Треба чимось таким обмотати трубу, – раптом сказав Яра. – Пошукайте якоїсь мотузки. Бажано капронової.
Валерик і Боб рушили до кабінету старшого Адамчука. Тут громадилися високі засклені шафи з викопними горщиками, кістками та іржавими кинджалами стародавніх кочовиків. У нижніх шухлядах, між викопним каменюччям і шматками мамонтових іклищ, лежало обладнання минулих екпедицій. Але жодної мотузки там не було.
– Може, тут? – припустив Валерик, смикаючи єдину замкнену шухляду. – Упс, Бобе! У тебе немає ключа?
– Десь має бути, – з надр іншої шафи відізвався Боб. – Цими спробуй.
До Валерикових ніг впала зв’язка різнокалібрових ключів. Він навмання запхав маленький ключик до замкового отвору, натиснув. Ключик зламався.
– Упс-упс-упс!
