кортило відомстити за «шльоцика», а Яра підставлявся зі своєю дешевою темою. – Це, брате, усе розводки для пацанів. «Вищі рівні», йо-мойо! Немає ніяких «рівнів», вищих за таємні наради мільярдерів і президентів. Вони там перетирають усе на роки, а служби виконують. Усі ці казки про окультні ордени і світове панування для бульварної преси…
– По-перше, я не казав про «вищі рівні», – голос Яри був навдивовижу спокійним і впевненим. – Я сказав: «інші рівні». По-друге, я не читаю бульварної преси. Ніколи її не читав. Може, й дарма не читав.
Джип різко загальмував. Вони з’їхали на узбіччя. Яра відкинув худе тіло на бильце сидіння і подивився на Мітелика оцінюючим поглядом. Від цього половинного погляду старшому консультантові зробилося дуже незручно. Око Яри дивилося незмигно, холодно, втомлено і владно.
«Якби він мав друге око, то міг би заробляти гіпнозом», – подумав Валерій Петрович. Він не витримав, відвів очі й зупинив їх на золотому яструбі з рубіновими очима, майстерно вмонтованому у плетений ланц на шиї Ярослава Стеблинського.
– А ти тоді запустив свою ЯС-2А? – несподівано для себе самого спитав Мітелик.
– Що?
– Пам’ятаєш, ти робив крилату ракету, для якої призначався той цинково-сірчаний двигун?
– Я все пам’ятаю. А ти чого раптом про це згадав?
– Та якось згадував нашу бригаду…
– Ми не були бригадою.
– Тоді просто так не називали.
– Я тобі кажу: ми бригадою не були. Ми були класними друзями… І нам було добре. Як скажеш?
– Так.
– Так, братан, так. А тепер ти навіть не хочеш дізнатися, яка падла й нащо вбила твого друга.
– Я такого не казав.
– Казав. «Я не підписуюсь!» – передражнив Яра.
– Я не працівник спецслужби і не рейнджер.
– А я тебе, брате, в групу захвату не записую. І в тил ворога не відправляю. Якщо буде треба, то для цього люди знайдуться. Профаки.
– А я не «профак», я «шльоцик», так?
– Образився… Ну вибач. Не хотів. У тебе, скажімо так, буде інше завдання.
– А-а… Все ж таки «завдання»…
– Ну, хочеш, – Яра наблизив своє гіпнотичне око майже до обличчя Мітелика, – я тобі заплачу. Як професійному колупальнику в гімні. Як офігенно крутому профакові. Поімєєш на смерті друга аж двадцять тонн гривень. А як добре працюватимеш, то й усі двадцять п’ять… Вигідно, брате.
– Хєрово ти мої сівішки читав, брате, – син артилериста відповів поглядом на погляд, намагаючись не змигнути.
Йому здалося, що вони дивилися один на одного цілу вічність. Потім Яра спритно перехилився через ремінь безпеки і обняв старшого консультанта.
– Все буде добре, Міта-брате, – сказав він.
Мітелик не бачив Яриного обличчя, але йому здалося, що воно не посміхається, що єдине око таке ж холодне і конспіративне,
