будинки згоріли вщент: жахливий злочин. Ми постійно бачили мерців. Я дивувалася, як ми врятувалися, коли загинуло стільки люду. У сутінках у лісі ми чули дитячий плач, але не могли зрозуміти, звідки він долинає. Доки ми шукали, просто на нас через підлісок помчав поранений кінь. Він підбіг так близько, що я могла торкнутися його. З переляку я вчепилася за дерево.
У цей же час, наприкінці жовтня, Володимир Літтауер чує розмови про обмін телеграмами між своїм керівництвом і командувачем армії. Усі дощенту виснажені після всіх цих маршів, контрмаршів, наступів і відступів. Коні зовсім знесиліли. Командир дивізії поставив командувачеві коротке запитання: «Коли ми зможемо перепочити?» Відповідь командувача була також короткою: «Коли завершиться війна».
21
Середа, 4 листопада 1914 року
Пала Келемена поранено на північ від Турки
Чудова ніч, місячна, холодна, зорі сяють на небі. Його кінь знехотя залишає теплу стайню й опиняється на крижаному вітрі. Армія знову відступає: уперед, назад, вперед і знову назад. Вони отримали наказ стежити за тим, щоб з’єднання, що відступають, не відставали. Створюється нова лінія оборони. До другої години ночі вона повинна бути готова. Свіжа піхота поспішає до ущелини як підкріплення. Наказ, отриманий Келеменом і його гусарами, практично нездійсненний, бо в темряві важко орієнтуватися. На дорозі вже коїться щось неймовірне. І вони повільно їдуть верхи, пробиваючись крізь зустрічній потік виснажених людей, коней, возів, гармат, возів із боєприпасами, в’ючних ослів.
У місячному світлі він розрізняє щось чорне на білому снігу, схоже на довгі смуги, – це щойно вириті окопи. Потім до нього долинають звуки пострілів спереду – росіяни починають тіснити їх. Він відзначає подумки, що потік тих, хто відступають, починає рідшати, хоча як і раніше зустрічаються окремі купки втікачів. Келемен і його люди вказують їм дорогу. Вона вкрита льодом, слизька мов скло. Їм доводиться спішитися і вести коней за собою. Келемен занотовує у своєму щоденнику:
Тим часом російська артилерія відкрила вогонь по всій лінії фронту. Я скочив у сідло і поскакав назустріч гуркоту гармат. Місяць був на збитку, стояла крижана холоднеча, небо затягло хмарами. А під хмарами плив важкий дим від розривів гранат і картечі.
Кілька кинутих возів стояли на дорозі: ані людей, ані коней. Ми вже було минули їх, але тут я відчув сильний удар у ліве коліно і побачив, що кінь злякався. Я подумав, що вдарився об щось у темряві. Торкнувшись коліна, я інстинктивно підніс руку до обличчя. Вона була гарячою і вологою, і я відчув різкий, пульсуючий біль.
Поруч зі мною скакав Могор. Я сказав йому, що, здається, поранений. Під’їхавши ближче, він з’ясував, що мого коня також поранило. Але обидва ми продовжували свій шлях. Усе одно тут ніде було зупинитися. Поблизу не було видно жодного перев’язувального пункту. А дістатися санчастини піхоти на самій лінії фронту, під ураганним вогнем,
