У самому місті панували тривога і хаос. Десь зовсім поруч, як говорили, були росіяни. Келемен занотовує у своєму щоденнику:
Ми спимо в наметах. О пів на дванадцяту ночі – тривога: росіяни наближаються до міста! Схоже, усі налякані. Я швидко одягнувся і побіг наздоганяти свою чоту. На дорозі вишикувалися піхотинці. Гуркочуть гармати. Попереду, в радіусі п’ятисот метрів, лунає тріск гвинтівок. Шум автомобілів посеред великої дороги. Світло їх карбідних фар освітлює дорогу зі Станіславова на Галич.
Я проходжу виставлені пости, перелажу через живопліт, минаючи канави. Моя чота чекає на мене, верхи на конях, ми готові до наступних наказів.
Удосвіта населення потяглося з міста. Люди їхали у візках, верхи, ішли пішки. Сподіваються якось урятуватися. Намагаються забрати з собою, що можуть. На обличчях людей – знемога, пил, піт і паніка, страшне сум’яття, біль і страждання. Перелякані погляди, боязкі рухи; їх охопив жахливий страх. Немов хмара пилу, що клубочиться за ними, ніяк не відчепиться від них.
Я лежу без сну біля дороги і спостерігаю цей жахливий калейдоскоп. Видно навіть військові фургони посеред потоку біженців, а на полі помітні солдати, які відступають, піхота в паніці тікає, вибухає кавалерія. Ні в кого немає зброї. Виснажений людський потік тече через долину. Люди біжать назад до Станіславова.
Те, що він спостерігав, лежачи біля дороги, було результатом одного з перших кривавих зіткнень з радянськими військами, які наступали. Але він, як і решта очевидців, мав незначне уявлення про те, що відбувалося насправді, і минуть роки, перш ніж окремі враження складуться в розповідь, названу битвою близ Лемберґа. Це виллється в настільки ж катастрофічну, наскільки несподівану поразку для австро-угорської армії, і щоб зрозуміти це, не потрібні жодні вичерпні штабні документи.
8
П’ятниця, 28 серпня 1914 року
Лаура де Турчинович зустрічає в Сувалках німецького військовополоненого
Лаура ніколи не розуміла причин і мети цієї війни, тим паче ніколи не схвалювала її. Вона була з-поміж тих, для кого те, що трапилося, стало катастрофою, похмурою незбагненною трагедією, яка раптово з’явилася нізвідки й накрила їх усіх.
Але навіть вона помітила, що первинний страх швидко змінився незрозумілою ейфорією, що охопила її також. Давня війна між поляками і росіянами, здавалося, вщухла. Таким був загальний настрій, і коли одного вечора, на початку серпня, поширилася чутка: війни не буде, що Англія завагалася і що в Санкт-Петербурзі запідозрили недобре – це викликало лише почуття розчарування.
Сьогодні Лаурі де Турчинович виповнюється 36 років. Аж до цього дня її життя було позначене «печаткою кінця століття»: народилася в Канаді, виросла в Нью-Йорку, талановита оперна співачка, яка виступала в «Метрополітен». Вона згодом хотіла вирушити до Європи, щоб «навчатися співати… і грати», мала успіх у Байройті та Мюнхені (говорила гарно німецькою), а також знайшла
