style="font-size:15px;"> Старий запнувся, важко зітхнув. З очей покотилась сльоза.
– Петро, мій друг дитинства, так і не вернувся звідти. Ти чуєш мене? – рукою легко погладив сонного собаку. – Йому дали уже справжню рушницю, з набоями – ігри закінчились. Закінчилось і там його життя, одного такого ж ранку. Дурень, канцелярію поміняв на фронт. А потім, отримав дві дірки, з розміром як вишні тітки Дусі, нижче серця.
– Війна – це не дитячі ігри на задньому дворі. – підсумував чоловік. – Втрати тут справжні. Вона залишає тільки біль, кров та сльози. І спогади про друзів, яких уже не вернеш.
Запала мовчанка, шмигонув злегка вітер. Старий піднявся, промовив:
– Ходімо, блохастий, нам пора. – собака заворушила головою. – Куточок під назвою «дитиство» ми відвідали.
Тремтячи, ручка бігала по білому конверті, залишаючи нерівні букви. Ті у свою чергу перетворювались у склади та слова. Не більше хвилин п’ять-сім і на темних лініях з’явилась адреса одержувача. Ще трішки і можна було приклеювати поштову марку та закидати його у скриньку. Через днів три-чотири, якщо не станеться ніяких пригод, свіжий лист опиниться у потрібних руках.
– Ні, блохастий, навіть собі і не думай, – поглянув він на собаку, – облизувати його тобі не дам, зрозумів?
Старий друг сидів в кутку поштового відділення, чекаючи поки чоловік, лікарським почерком, писав лист.
– Ти і так дякуй, – продовжував він, заклеюючи конверт, – що тобі дозволили тут сидіти, а не на дворі. Подивись, он, – погляд пробіг віконним склом, – вітер трохи зірвався, щоб не хряпнуло дощем.
Залишив собаку, тримаючи конверт у пальцях, пройшов до працівника пошти. Його зустріли теплотою, із посмішкою.
– Як у вас сьогодні тут, Галочко? – звернувся стиха. – Багато таких, як я, з листами ходять?
– Та ні, Михайлович, – дівчина, років не більше двадцяти п’яти, взяла у нього запакований конверт, – не багато. Тепер, здебільшого, інтернетом користуються.
– А що так, – зробив паузу, задумався, – папір економлять – ліси бережуть.
– Та ні, звичайно. – посміхнулась. – Інтернетом швидше, миттєво. Один дотик і все, Ваш лист на іншому кінці світу, – закинула лист у коробку, де таких, із учора, примостилось ще два, – тут треба чекати кілька днів. Ну і, самі знаєте: копм’ютери, телефони, інші гаджети – світ став тісним. Змінюється з кожною…
– Що, що, Галочко, – запитливо промовив, – інші «Га-ди-ни»?
– Та ні, Михайлович, – дівчина зайшлася щирим сміхом, – не «га-ди-ни», а «га-дже-ти». Це прилади такі, сучасні, теперішні. Допомагають людям у житті, полегшують його.
– Коли я був такий, як ти зараз, мені допомагали моїх дві руки, – чоловік підняв їх вгору, перебираючи пальцями, долонями до її очей, демонструючи, – та голова на плечах.
– На шиї, Михайлович. На шиї, – додала дівчина.
– Ну так-так, ти трава – на шиї. – він повернувся до собаки і, у пів голосу, так щоб дівчина
