погляд чоловіка покосився, розшукуючи краплі вагання.
– Угу! – лиш зміг вимовити хлопчик.
Місяць, на зоряному небі, сонно блимав, а вітер стомився шмигати між деревами. Вони ж, покриті інеєм, змерзло дрімали, мріючи про перші весняні подихи. Сніг вигукував кожен пройдений крок.
У тишину забивалось каркання ворон.
– І чому ти змінив своє рішення? – вони обоє, наче примари із кладовища, гуляли у Різдвяну ніч.
Відповідь була не одразу. Здавалось, що минула ціла вічність, а Земля кілька разів оббігла навколо сонця, перш ніж, тремтячи, відкрились вуста хлопця. Слова, мов прив’язані ланцюгами до бетонних блоків, виходили боязко.
– Бо… Бо я за ними скучив. – із запинкою мовив хлопець.
– Дійсно?! – здивування феєрверком, але награно, як у поганого актора, вихопилось у голосі чоловіка.
Хлопець важко, але стараючись, що найтихіше, випустив повітря, опустив очі до низу, продовжив:
– Так, я дійсно за ними скучив.
– І кого ти хочеш переконати? – іскри електрики забігали в повітрі. – Мене чи себе?
– Це правда! – зібравши залишки сили, стискаючи малі кулачки, додав. – Присягаюсь Бо…
– Ну-ну, – кахикнув незнайомець, – обійдемось без цього.
На кілька секунд тиша знову відновила свою владу.
– Зовсім інше ти говорив кілька днів назад. – медовий голос наповнився ще однією ложкою дьогтю. – Якщо не помиляюсь: ти ж ненавидів свою сестру. Ще лиш недавно ти…
– Так, вона погана… – вирвалось у хлопця, – Вона злилась на мене і кричала…
– Ображала, називала здається, еее… – чоловік легко пошкрябав голову, показуючи, що згадує, – Сопляком? Шмаркачем? Малим дурнем і дівчиськом?
– Так, вона це все казала! Казала…
– А ще, давала під затильник та покривлялась, коли тобі щось не вдавалось, правильно? Багато, що може ще додати. Я все пам’ятаю!
На сірому обличчі чоловіка грала химерна посмішка, тінь ще однієї перемоги у війні. Ще одне місто здалось, відчинивши ворота.
– Не треба, я прошу, – голова хлопчика похитувалась, мов відганяючи сніжинки, а не відбиваючи гострі стріли правди, – не треба.
– Аякже, стусани?
– Пусте!
– Насміхання перед її друзями?
– Викинув з голови!
– Образи? Знущання?
– Забув!
– Брехню перед батьками?
– Вибачив!
Кожне нове слово колючкою вбивалось у дитячий мозок, завдаючи щораз більшого болю. Безтурботно випущені слова-стріли без промаху влучали точно в ціль. Остання потрапила в десятку.
– І навіть те, що ти їй нерідний, підкидьок?
Очі знову наповнились сльозами…
Мов по сигналу, обличчя незнайомця виблискувало та наливалось похмурним світлом. Виглядало, що чужі страждання
